Глава 5 „Вогняна проблема Нествілу. Початок"

***

  Чи це не зовсім візуалізація?

  Не думаю, що мій мозок на стільки могутній, що здатен зімітувати запах диму і сам дим, що повільно вкривав мою тимчасову кімнату.

  Так! Це не ілюзія!

  Я остаточно відкрила очі, намагаючись зфокусувати свій зір в цій нічній темряві. В моїй кімнаті на підлозі з'явився ледь помітний покрив диму. Неначе туман із тієї хатини разом зі мною перебрався у замок. Тільки колір змінився із яскравого-синього у темно-сірий. Напруженість зростала, а разом із нею зростав і страх. Страх за власне життя, за життя людей, що зараз спокійно сплять у своїх кімнатах, нічого не підозрюючи. Страх від досі невгамовних нав'язливих думок ...

  Неочікувано в голові промчала чергова нав'язлива думка ... але на відміну від інших - вона здавалася цілком реальною:

  „В замку з'явився зрадник, який зараз промислює план винищення королівської сім'ї ... шляхом підпалу замку."

  Тільки ця думка прозвучала в моїй голові, як ноги, без попереднього голосу розуму, встали і бігом вийшли із кімнати. 

  Все тіло обдало жаром ще могутнішим, ніж було в кімнаті. Голова почала приємно тяжчати, як буває після пляшки домашньої настоянки. Два головних орієнтири організму — мозок і серце — затіяли швидку суперечку. Мозок невгамовно нагадував: 

-Аїдо, ні! Там вогонь! Тобі не вижити!

Коли серце мало іншу думку:

-Там рідне ... Аїдо, ти ж сама це відчуєш! Тільки дійди ...

  Ноги не слухались нікого, бездумно ідучи на запах диму. В коридорі вже усю підлогу вкривали чорні скупчення диму.

   Але ні.

  Вогонь не тут. 

  Вище.

  Я швидко побігла сходами вверх.

  Один. Два. Три. Чотири поверхи.

  Я стою в коридорі королівського крила. І тільки тепер бачу ураженне місце.

  Бібліотека ...

  В голові одразу проплили образи:

  Картина королеви. Вузький коридор. В'ялі двері. Кімната відьми. Привид.

  Сподіваюсь та кімната не згоріла. Там було багато корисних рун, зілль та книг. Я не хочу щоб світ втратив ці скарби невідомого відьомського привида.

  Щосили я побігла до важкелезних дверей бібліотеки. 

  На жаль ... уся бібліотека палала. 

  Кожний куток, стіл, шафа! Усе було у вогні!

  Легке запаморочення крутило голову. Не даючи нормально думати. Дим водив навколо мене страшний вальс з вогнем. 

  Та на диво ноги все ще міцно стояли на землі.

  „У тебе є завдання! ... Не здавайся! ... Я допоможу ... Я поруч ..." — загадковий голос бібліотеки знову з'явився у голові. Але привида видно не було. Ніде.

  Зненацька в коридорі позаду мене пролунав чийсь швидкий біг, та коли я повернулась ... коридор був пустим. А натомість незванному бігуну, з'явився незкоренний вогонь. З бібліотеки він перебрався у коридор королівського крила. 

  Стіни, підлога, килими, шовкові штори на вікнах підхоплювали смертоносний вальс вогню, немов страху і смерті більше не існує.

  „Йди туди. Доєднайся до розваг!" 

  Щось, що давно засіло всередині мене просило. Ні ... вимагало моїх дій. Воно хоче ... щоб я пішла у вогонь? На вірну смерть? Чи у спасіння? ...

  „Йди!"

 Голос — привид, що вже довгий час не дозволяє здаватися — знову вивів мене із зайвих ігр розуму. Я згадала про інших людей, що зараз скоріш за все нічого не підозрюючи спокійно сплять в кімнатах.

  Ноги зірвались з місця.

  Батько. Вільям. Марсл. Кара. 

  Де їхні кімнати?

  Я почала відкривати кожні двері. Немає часу на роздуми. Час діяти. Кімната короля була близько до бібліотеки, а тому до нього я зайшла першим. 

  Спить.

  Можливо вже надихався диму і знепритомнів. Взявши батька за руки я почала щосили тягти його вниз.

***

  На моє і його щастя, на сходах вниз, я перетнулась із Марселом. Тому далі короля тягнув він. Вільяма ми знайшли вже знизу.

-Аїдо! Слава богам ти жива! ...

-Не Богам. А мені. Тебе де носе? Де ти був?! Я нервую тут сиджу, шукаю усіх, а тебе десь носе!

  На обличчі хлопця заграла щира посмішка.

  „Серйозно? Навіть в такій ситуації ти жартувати будеш?!"

-То ти хвилювалася за мене?

-Ага. Бігла коридором і думала: „Цікаво, чи не підсмажить послідовник престолу свою прекрасну мордочку?".

-Та ти мене сьогодні прям компліментами закидаєш. Досить вже, а то доведеться казати Дякую.

-А от сказав би хоч раз! За мої витрачені нерви сьогодні ...

-Хто з нас ще тут нерви свої витрачає!? ...

-Вам ось зараз обов'язково свої стосунки обговорювати?! - Марсл першим не витримав, все ще тримаючи на руках Його Величність.

  Десь з-за темряви почулися повільні оплески. Миттєво усі погляди були спрямовані у пітьму ...

-Браво! Браво, люба! Неначе подивилась фільм про супергороїню! Прекрасна роль. От тільки ... такі герої завжди найбільше страждають, переймаючись долею інших. Не боїшся жити за таким сюжетом? - З-за темної, тихої комірчини в кінці вітальні вийшла жінка. Блондинка, сині очі, тонкі брови, пухлі губки та худа фігура. Когось нагадує ... та от тільки бутиль бензину в її руках мене сильно збиває з пантелику. Так от хто винен у пожежі ... - Ти так відчайдушно намагалася їх знайти. Так переживала. А все навіщо? Престолу хочеш? Грошей? Або ... загальної любові? Я ось теж колись цього хотіла. Та на свої старання ти не отримала навіть типового: „Дя-ку-ю!". - Останнє слово жінка вимовляла із таким нехтуванням і ненавистю в голосі, що ставало дурно ... - Я також колись була на твоєму місці. Намагалась усім вгодити. Усім сподобатись! Тепер бачиш, де я? На самому дні дитинка! На самому дні ...

  Жінка не розмовляла. Ні. Шипіла, мов та змія. Вмить уся примарна краса зникла, залишивши за собою купу зморшок, бліді зморщені губи, злі брови та жовті, від алкоголю та цигарок зуби. Волосся повільно набувало чорного відтінку, а очі затухали, мов та запальничка. Мабуть колись, так само згасали мрії та плани цієї дивної жінки.