Глава 4.9

***

  Ми перестали підійматися вгору.

  Тепер ми просто йшли прямо.

  На ніс впало щось мокре, що змусило мене подивитися на землю.

  Сніг.

  Хоча, це не дивно. Ми фактично в горах, а тут сніг - звичайне діло. Долоні ставали вологими, як і усе тіло. Можливо, на це вплинув синій туман, що розгорнувся на дорозі. Небо, на диво було чистим. Занадто чистим! Ані однієї зірки! Один тільки місяць освічував шлях.

-Сьогодні повний місяць ... - Тихо сказала я, помітивши дивний момент.

-Га? І що з того? Пам'ятаю, хтось мені казав, що я марновірний, - у своїй манері відповів хлопець, - виявляється не тільки я.

-Та іди ти! Я не марновірна. Просто жила шістнадцять років з матір'ю-відьмою.

  Був би сьогодні звичайний день, коли я не жертвувала своїм життям, я і не звернула б уваги на те, чи повний сьогодні місяць. Але зараз, коли я буквально не знаю, що буде за хвилину, цей факт мене нервує і навіть трохи лякає ...

-Ауууу ... !

  Тваринний вереск, що рознісся кілометри зо два від нас, буквально вирвав мене з роздумів.

-Все ще будеш казати що я марновірна?

-Все ще казатимеш, що я марновірний?

  Одночасно спитали ми одне одного.

-Здається мені, - почав Вільям, - хтось, або щось дуже не хоче, щоб ми проходили далі.

-Пропонуєш плюнути на все і поїхати далі?

-Пропоную зупинитися на хвилинку і подумати: чи точно заради цього варто ризикувати?!

  Хлопець різко зупинив свого коня і подивився на мене, очікуючи, що я зроблю те саме.

-Поїхали вже боягуз, не з'їсть тебе страшний і темний сірий вовк! - Насмішливо протягнула я.

-От доїдемо ми до самої хати і подивимось, хто з нас боягуз ... ! - Тихо промовив принц, потроху доженаючи мене і Темряву.

***

  Дорога до хатинки виявилась дещо коротшою за те, на що я розраховувала ... як і сама хата.

-Господи, як давно сюди ступала нога людини ... ?

  Одноповерхова хатинка, на вигляд гірше за сільські: обшарпані стіни, вигорівша фарба на облізшій шпаклівці та іржаві залізлі двері. Є подоба внутрішнього двору, який, можливо колись був гарним, та зараз з його вигляду можна складати фільми жахів.

  Густа, колюча трава, що точно дістане мені до плечей. Дерев'яна хвірка, що ледве тримається на петлях. Старий дерев'яний паркан, що покосився, хитається від найменшого подиху вітру з дратівливим скрипом. 

  Щоправда, зараз джерелом надокучливого звуку був не лише паркан. У самому будинку не лишилося жодного вцілілого вікна. Кожне з них вибито, ніби будинок закидували камінням. Форточка в одному з вікон хиталася з боку в бік з повільним скрипом, звук якого пробирав до самих кісток.

  Здавалося, що в кожному темному місці, в кожному темному дереві, в кожній дощечці хати хтось сидить і спостерігає за нами. За кожним моїм поглядом. За кожним кроком. З кожною емоцією, що проступала морщинками на обличчі. За кожним стукітом серця ...

  Місяць, як на зло, освічував саме територію цієї хати, наче вказуючи мені на шлях, куди йти далі.

  ,,З-зупинис-сь ... " - прошипів голос в моїй голові і одночасно всюди.

-Стій! - Різко вигукнула я, виставивши руки в боки, візуально зупиняючи хлопця.

-Що? Що не так?

-Далі коні не пройдуть. Їхня дорога закінчиться тут. - Зістрибнувши з коня, я повернула голову в сторону Вільяма. - Здається, любий брате, далі доведеться йти пішки.

-Ти в осінніх кросівках, а тут шар снігу! Не дури, жінко!

-Ой, неначе це найстрашніше зараз! Пішли вже! Якщо й захворію, то хай вже так, ніж піти звідси ні з чим. 

-Шалена жінка ... - тихо протароторив хлопець, все ж таки прив'язавши Зірку до паркану і йшовши за мною через двір.

-Я все чую!

***

  Висока, по шию трава болюче колола шкіру. В носі досі стояв приторний запах кислого спілого лимону. Що за рослина така? Я вже не в-перше відчуваю цей аромат ... Під ногами шурхотів м'який сніг, який, здається, абсолютно не заважав зростати цій клятій траві. Сині квіточки лоскотали щоки і заважали дивитися на шлях до дверей. 

  Десь позаду я чула тяжке дихання хлопця і голосні кроки.

-Фу-ух, тут неймовірно тяжко дихати.

-Не можу не погодитись. Повітря дуже холодне і розряджене. Дуже даве на легені. - Роздвигаючи руками траву продовжувала я. - Не знаю навіть, як та жінка тут пожила стільки часу.

-Ну, судячи по зовнішньому вигляду цієї території, я б не сказав, що не так давно тут була хоч якась людина.

-Що ж, твоя правда. Але все ж таки, якийсь час вона тут жила!

-Можливо ... слухай, давай будемо поменьше розмовляти, бо дійсно тяжкого діхати після цього.

  Я лише хитнула головою на його прохання. Вільям правий, не варто розтрачувати повітря, якого тут і так замало.

  Коли я дісталась до дверей, зрозуміла все жахітя ситуації в яку влипла. Двері були давно вже проржавілими і, або я їх взагалі не зможу відкрити, або вони зламаються від найменшого натиску. Вікна вибиті. Дах покосився і, скоріш за все, десь є дірка. Я подивилась на ручку дверей. Пошарпана, подряпана, неначе кігтями собаки. 

-Як добре, що мені не доведеться це робити голими руками ... - пошепки раділа я, згадуючи про рукавички.

  Протягнувши руку до ручки я несвідомо здригнулася, відчувши протяжний, крижаний вітер з-за дверей. Невже дісйно є хтось, коли не вигідно, яби я туди йшла і він намагається мене злякати?

  Якщо і так, то не на ту напав! Мене вже лякав привид жінки в коридорі в замку, що тут може бути страшнішого?

  Я спробувала повернути ручку і, неочікувано для мене, воно просто розсипалась на крихти і легко полетіла прямісінько на білий сніг.

-От дідько! ...

-Що там?

-Нічого, щоб дало позитивний фінал! Ручка від вхідних дверей розсипалась! Здається, вона дуже давно тут стоїть без діла ...