Глава 4.5

***

-Аїдо! - Я не зразу зрозуміла де знаходжусь і що за людина нависає наді мною. Під спиною було щось тверде і прохолодне. В носа вдарив запах чаю і деревесини. - Аїдо! Давай приходь у себе вже! Досить літати у хмарах! 

  В очах досі стояв туман, вуха ловили звуки, неначе я була десь на глибині озера, а кричали мені з берега. Кінцівки, досі були як онімівші. Я їх не відчувала.

  До моєї щоки доторкнулося щось тепле і м'яке. Теплі пальці, обережно, ніжно гладили обличчя. Неначе питаючи: ,,Чи можна?".

-Ох, Аїдо ... - якось разчаровано почувся голос ... Вільяма! Точно! От хто зараз біля мене! От чия рука зараз на моїй щоці! Той, хто говорить увесь цей час до мене, і той хто, здається, вивів мене з тієї кімнати ... - як же ж ти мене налякала. Кричу-кричу, а у відповідь тиша. А коли з-за картини королеви пішов дим ... ледве серце не зупинилося. Навіщо ти туди пішла?! Що такого важливого було там?! Чи просто клята зацікавленість!?

  Оце так ніжність. То розповідає як ледве серце не змінилося, бо так переживав, то кричить так, що зараз усі ворони королівства злетяться!

-Ну, хоч якісь дії будуть? Покажи мені хоч що ти жива, Аїдо! Агов!

  Моє обличчя облили крижаною водою і туман перед очима пішов геть. З'явилося різке відчуття холоду і ... це дійсно повернуло мене до реальності. Але ж можна було не так! Агов! На вулиці не травень!

-Гей!

-Я?

-Ти! Якого біса?! Нічого ліпшого не придумав?! 

-А як ще?! Я тебе тут приводив у реальність хвилин тридцять! Але ти навіть не кліпала, Аїдо! Що мені залишалось робити?!

-П-пів години? ... І навіть не кліпала?

-Так! Знаєш як я злякався?! Думаєш у мене кожен день принцеси непритомніють з відкритими очима?!

-Так! Все! Закрили тему! У мене скоро голова розірветься на мільйон маленьких ча ... стій-но. Що ти тільки-но сказав?!

  На обличчі принца з'явилося вираз обличчя типу: „Ну нарешті, дійшло!". Хлопець узяв мене за руку і повів у бік тієї картини.

-Що, знову?!

-Та ні! ... Помовч. Мені згадати треба. - Хлопець підійшов до столику у вуглу і залишився мене там пішов до тих поличок, біля яких зупинився перед моїм походом у худий коридор. - Так! Аїдо, в цей раз серйозно стій тут! На місці! 

-А якщо я сісти хочу?

-Не зли мене! Ти ж зрозуміла, що я хотів сказати! Стій, сиди, та хоч лежи на підлозі – мені все одно! Головне ані кроку до картин і тієї триклятої кімнати!

***

  Він там скарб шукає?!

  Я вже втомилася сидіти на цьому столі. Я тут вже лежала, сиділа, переглянула зором усі юлибкі жанри на табличках. Навіть знайшла декілька книг, які згодом хочу взяти проитати! А він досі сидить напівсидячки біля тих картин.

  Декілька разів він вже з щасливим обличчям починав йти до мене з купою бумаг в руках, але вже за мить розумів, що знайшов щось не то що шукав і розізлившись йшов назад.

  За вікном вже давно стемніло, з'являються перші зорі, в замку ані звуку. Мабуть нормальні гості замку вже давно сплять ...

  А ми сидимо.

  Сидимо у бібліотеці Нествілського замку, бо Вільям щось шукає.

  У мене вже була ідея піти знову в тую кімнату і додивитися видіння. Там точно має бути продовження ... Та дівчина ...

  Вона дуже схожа на мене. Але ж, це явно навіть не наші часи! Всі ті бали, таємні кімнати і воєнна форма коханого чоловіка Віолетти були схожі на картинки з підручників історії Нествілу. Так, у шкільні роки з історії я пам'ятаю лише картинки у книжках, бо історія ніколи мене не приваблювала. 

  Хто ж знав, що за декілька років я буду в самому центрі королівських подій!?

-Є! - Вже втретє крикнув Вільям з-за поличок і за мить він вийшов до мене з повними руками. - Я знайшов нарешті! 

  Хлопець зкинув усі бумаги на стіл, де сиділа я і сів сам. Трохи розворушивши ту купу, він став шукати щось вже там, а я вирішила скористатися моментом і переглянути цікаві мені документи і ...

  Тут є фото!

-Йой, Вільяме, ти бачив!? ... - Я діставала одну фотографію за одною. - Це ж король! Молодий король з королевою Матильдою. На-от глянь!

  Хлопець відволікся з насупленими бровима і поглянув на фото, що я йому протягнула.

-Господи, найжахливіше фото матері, яке я тільки бачив ... - пробурчав хлопець і далі засів у пошуки.

-Та ладно тобі. Не погане фото. Правда трохи не нашого стилю, але ... Що ти сказав?! М-мати ...?

-А до тебе тільки дійшло? - Втомленим голосом спитав Вільям. - Аїдо, я вже який день намагаюсь тобі донести що мій батько король Лев ||, а мати колишня королева Матильда! І так, я той самий перший син короля від некоханної дружини! А на рахунок тебе, то я впевнений, що ти та сама моя колись втрачена молодша сестричка. - Останню фразу принц довго смакував і протягував кожне слово, кожну голосну літеру. Неначе факт нашої можливої спільної крові для нього щось дуже омріянне і приємне.

-А я, Вільяме, думаю, що ти перепрацював і тобі час відпочити! Вже якісь нісенітниці з вуст вилітають ...

-Ох, Аїдо, чого ж ти така вперта? Ну нічого, повір мені я знайду спосіб, як довести тобі що не помиляюсь! І ось ... - хлопець витягнув одне з листів з тієї купи і протягнув мені, - один із них.

-Що тут ... ?

-Не бійся, павук не випригне, відкривай давай!

  „Я, королева Віолетта, остання дитина короля Рудольфа Дефо, і остання наступниця вогню, сим документом затверджую, що вогняний дар не пропаде! Через століття народиться дівчина –моя наступниця–вона перейме мою зовнішність, характер і найголовніше – палкий вогонь. Майбутній народе Нествілу, Вона – Ваш ключ до усіх таємниць! ... "

  Я зачитувала пожмаканий документ вголос, самостійно вчитуючись в кожне слово. Я чітко розуміла зміст листа, але мій мозок не хотів сприймати його сенс. ,,Вона – Ваш ключ ...".

-Ну? Що доходе? - Вільям ледве не в сантиметрі від мене водив носом повний енергії і, здається, заряджений цим листом. Адреналін ,,виливався з-за країв", після того як я прочитала той клятий лист.