Глава 4.4

***

  Зламала їх.

  Двері впали на підлогу, поваливши за собою і мене. Навколо піднялася ціла хмара пилюки і мілкого сміття. 

-Апчхі! Апчхі! Апхчі-і-і-і!!!

  Пил огорнув моє обличчя викликавши чергову хвилю кашлю та алергії. 

  Тільки коли пил трохи осів на підлогу, я могла нормально встати та оглянути приміщення, до якого так довго йшла. 

  Це була невеличка кімната з незвичайним наповненням. Я зразу зрозуміла ким була власниця кімнати за ,,худим,, коридором ...

   Кімната відьми.

  З чого такі висновки? Все дуже просто. Кімната вся з природних матеріалів: підлога, стеля і стіни із темного дерева; на стінах купа поличок з різноманітними пляшечками та книгами; зі стелі, на гачках звисали пучечки різних засушених трав і квітів, а по центру кімнати червоне крісло і мідний котел.

  Атмосфера стояла, як під час перегляду старих фентезі фільмів про відьомство. Так, я досить не погано знаюсь на відьомстві, так як моя мати і бабця - відьми. Але до своїх магічних майстерень вони мене ніколи не пускали. Один єдиний раз я там була, коли до матері прийшли гості і та відволіклась на мить, я пролізла у кімнату та захватила звідти пелюстку засушеної бордової троянди. 

  Вона швидко кинулася мені в очі і в мені загорілося палке бажання її забрати собі, як оберіг. Вона неначе манила мене до себе і приваблювала своїм дивовижним ароматом. Так-так, суха квітка мала просто чарівний запах. 

  Ця пелюстка і досі зі мною. Цей шматочок фауни я сприймаю як зірочки - щось чарівне, магічне, що може дарувати спокій, гармонію і почуття свободи і захищеності. Пелюстка зігріває моє серце. 

  У прямому сенсі! Вона буквально висить біля серця у ,,кармашку,, підвіски. Це як маленька скарбничка на ключі, код до якої знаю лише я. Цей ланцюжок зі мною ще з дитинства. Не пам'ятаю звідки і від кого я його отримала, але не було ані дня, щоб пелюстка не була зі мною.

  До речі квітів у цій кімнаті я не знайшла очима. Лише сушена трава і листовиння з дерев. На столі, також, лежала суха кора дерев, заповнюючи кімнату старим деревним ароматом.

  Тут, я помітила дивні сліди на підлозі за котлом. Вони були чіткими, білими. 

  Неначе намальовані білою крейдою. 

  В середині зародилося зерно сумнівів і страху. А що, якщо я помилилася ...? І це взагалі не кімната відьми? Старі картини на стіні, на які спочатку я не звернула уваги, косилися на мене насмішливим поглядом. Статні чоловіки в червоно-фіолетових костюмах зверхньо спостерігали за кожною моєю дією, неначе думали ,,Що за чужинець у нашій кімнаті? Що вона тут забула і хто її впустив сюди?". Голова помарочилась від нескінченного коридору думок, що вкрили мій мозок ... а можливо і від злиття усіх запахів кімнати і худого коридору. З-за відкритої двері в кімнату надував холодний вітер, як у саму люту зиму. Запах цвілі і сморід неначе хтось помер заповнив кімнату від підлоги і до стелі, не давши мені ані сантиметру свіжого повітря. Легені заповнилися тяжким повітрям, викликаючи різке потемніння в очах і ще сильнішу біль у голові, а в серці все щільніше осідала тривога. 

  Що діється? Що це за місце насправді? Чи точно це була кімната відьми? Якщо так, то хто ці люди на картинах і що за малюнок прикритий тяжким мідним котлом?

  А що, якщо тут була зовсім не відьма ... а щось на кшталт сатаністів?

  Щоб впевнитися у цих питаннях, не дивлячись на біль у голові і суцільний дискомфорт я пішла до ліній на підлозі. Але я точно не очікувала побачити ...

***

-Труна ...

  За котлом, по центру стояла напів закрита труна, трохи здвинута з краю. З-під відкритого краю виднілося біле шовкове плаття і ... пасмо рудого волосся. Ця кімната зводить мене з розуму! Під труною був дійсно намальоний малюнок крейдою, але він був незавершиним. Неначе в останній момент на ,,художника,, хтось напав і той не встиг намалювати свій шедевр. Це була пентаграма на вигнання відьми. Я точно бачила такі у щоденнику бабці. Такі малюнки створювались у давні часи Нествілу, аби захистити себе від відьом. Малювалося коло з особливими знаками в центрі і якщо все зробити правильно, відьма буде заточена в це коло назавжди без можливості вийти. Але, якщо зробити хоч одну помилку ... мало чого, що відьма зможе вийти на волю без усіляких перешкод, в додаток вона буде дуже розлючена на ,, художника,, і разом із ним на усе людство. Тоді її вже буде не зупинити. 

  Цей малюнок не тільки не закінчений, він стертий збоку, явно спеціально це зробив хтось із невідьом. Хтось, кому ця відьма була близькою, або ж перед цим дійством, щедро заплатила рятівнику.

  ,,Аїдо ..."

  За мить, з усіх боків почало лунати моє ім'я. Серце впало у п'яти,  долоні спітніли і підло зутрусились, не даючи мені заспокоїтися. У спину подув крижаний вітер, викликавши цілу ,,зграю мурах,, по спині і всьому тілу. Чужий голос оточив мене. Він хотів проникнути у мозок, заполоняючи усі думки.

  ,,  Аїдо ..."

***

  Я їх бачила.

  Силуети людей кружляли біля мене. Ноги повільно двинулися вперед. Моє тіло більше не підлягало здоровому глузду, ним керував цей голос. 

  Голос незнайомки, що заточена в цій кімнаті. Вона шепотіла, вона скидала склянки з поличок, бажаючи звернути мою увагу на себе. 

  Вона розлючена.

  Та це була не та відьма. 

  Не та відьма, яку колись тут хотіли заточити. Та відьма вже давно на волі. Її не змогли заточити у коло. Не змогли уберегти себе від її люті. Не змогли вберегти сім'ю і рідних. Не змогли зберегти себе і свій здоровий глузд ...

  Я впевнена, що після такого обряду, кщо хтось і залишився живим він би ліпше погодився на смерть.

  Такі обряди - це гра з життям і смертю інших. За таке без кари не підеш. Хтось зходе з розуму, хтось стає ,,живою лялькою" - без емоцій, без цілей, без думок. І це найпростіше, чим тебе може нагородити відьма після обряду заточення.