Глава 3.3.

***

  Дивні все ж таки у них відносини.

  Начеб-то син з батьком, але поводяться, як чужинці. Хоча, чия б корова мичала!

  У мене з матір'ю не кращі! От люди люблять фразу „Яблуко від яблуні", але в житті воно ніколи не приходить у дійсність. Діти завжди жадають бути не такими, як їхні батьки. І це не змінюється поколіннями ... Батьки подають поганий приклад – дитина стає повною протилежністю батькам. Арифметика проста - як моє життя. Але цього все одно не кожен може зрозуміти.

  І насправді це навіть сумно.

  Загалом у таких от ,, відносинах ", коли діти виростають, вони обривають будь-яке спілкування з батьками. Вони хочуть нарешті почати те саме Нове Життя, про яке обіцяли самі собі останні роки.

  Але і в такому варіанті подій батьки все одно не дають спокою дитині.

  І саме тут з'являються захисні фрази: „Ти Невдячна бестія!", „Навіщо я взагалі тебе народжувала!", „Та краще я б тебе в дитячий будинок віддала, більше толку було б!" і подібне. А знаєте? В такому випадку завжди хочеться логічно відповісти: „А дійсно, якщо я така погана, невдячна стерва, то навіщо ж ти мене народжувала?!".

  Адже це твоє виховання! Мої дії, мої слова, мої емоції в дорослому віці – це виключно твої дії по відношенню до мене, коли я була мала. Все дуже просто. Діти – дзеркалять все. Якщо до них погано ставилися в дитинстві, даю дев'яносто відсотків випадків що вони в дорослому віці стануть такими самими.

  Я, звісно, не знаю їхньої історії, як батька і сина. Але те, що коїться між ними, точно не можна назвати нормою. Цим двом треба поговорити віч-на-віч, так щоб їх не відволікали. Може тоді у них щось і зміниться...

-На от, - Вільям взяв моє пальто, яке я, як виявилось, вчора кинула просто на стілець. Хлопець тримав пальто так, аби допомогти мені надягнути його поверх досить товстої в'язки сукні. - надягай і пішли.

-А ти? - Не поспішаючи прийняти допомогу хлопця, спитала я.

-Мені дві секунди треба, аби вдягтися. - Принц тряхнув моє пальто, натякаючи, що час поспішати.

***

  На вулиці вже було прохолодно. Осінній вітер приємно обдував обличчя, нагадуючи, що зовсім скоро початок зими. Новий рік також вже не за горами, як і мій день народження. 

  І хоча, загалом, мої відносини з матір'ю не можна назвати ,,люблячими і сімейними ", але в період Новорічних свят наш дім заповнювала любов. 

  Ніколи не розуміла як це працює, але саме на Новий рік, серце матері неначе розтавало і помічало мене. Завдяки цьому це було моє улюблене свято, яке я чекала ще з літа. 

  І, з однієї сторони, Новий Рік – звичайне свято, що святкується від сили два дні. А от час підготовки до цього дня, був дійсно казковим.

  В першу чергу, ми перевдягалися у новорічні піжами з оленями – єдиний наш парний комплект одягу – і ходили по хаті з булькою на голові. Сам будинок ми прикрашали ,,з ніг до голови" всілякими різдвяними штуками. Взяти от, наприклад, сходи! На них з'являвся червоний килим, з золотими китицями, а поручні були обмотані „дощиком" під колір тогорічної ялинки. На дверях висів вінок з різними доповненнями, типу гілочок справжньої ялинки, новорічних кульок і паперових свічок, а стіни ззовні прикрашалися гірляндою різних кольорів. Посеред кухні ми ставили довгий стіл, де готували всілякі смаколики, а на самі свята куштували їх, дивлячись якийсь концерт по телевізору, який проходив в Центрі. 

  Кухня в цю неділю наповнювалась запахами кориці, кардамону і імбиря. Піч була вся в роботі кожну секунду, поки ми ставили підсмажити нову порцію імбирного печива. Коли я стала старшою, мати готувала Глінтвейн з домашнього вина. Це була райська насолода. 

  Потім до нас приходила в гості Ліза і допомагала з приготуванням смаколиків, салатів і запеченням курки. Не знаю як, але ця дівчина з малих років неймовірно смачно готувала! А я офіційно була дегустатором. 

  Під бій курантів, ми завжди старалися встигнути написати бажання на папері і спаливши його, випити з дитячим алкоголем( згодом – Глінтвейном ). Але кожного разу ми не встигали і хвилюючись, що бажання не здійсниться, просто жували папір і запивали його напоєм. Анна Дарвін завжди сміялася з нас в такі моменти.

  Ви спитаєте, а де ж батьки Лізи? Чому вона не святкувала з ними?

  Ну, а я нагадаю, що вони мають власний бізнес, а на новорічні свята там завжди цілий натовп людей. Її батьки завжди проводили свої новорічні свята на роботі, залишаючи свою єдину дочку мені – найкращій подрузі цієї чорноволосої бестії.

  Хоча я ніколи і не скаржилася, Ліза дуже крута подруга. Нам завжди було весело разом, навіть коли іграшок поруч не було, ми знаходили чим себе зайняти. Це крута якість дітей нашого покоління, ми ніколи не бігали до старших з криком: „Де мої іграшки?! Мені без них сумно!", ми створювали нові іграшки із листя, гілок дерев і пшеничних стеблів.

  Не думаю, що тепер ми зможемо це повторити...

  Ми виросли. Вже вважаємося дорослими людьми. Батьки очікують від нас нових, великих звершень, а ми ...

  А ми хотіли б ще хоч раз зібратися всі разом так, як робили це раніше і просто не звертаючи увагу на косі погляди інших, робити все що хочемо ми! Не думаючи, що: „Ну ми ж тепер дорослі. Думаю, ми не маємо цього робити. А що подумають люди?". 

  Хоча ні, брешу. На рахунок останньої фрази, у мене ніколи не було проблем.

  Мені завжди начхати на те, що про мене будуть думати інші. Бо у кожного з нас своє життя, чи не так? Чого б це іншим людям хвилюватися за мої дії? Або слова?

  Я завжди хотіла навчити цьому Лізі, але її виховання вже не змінити. Хоч вона і запальна дівчина з самооцінкою, що дістає сонця, але вона залежна від думки інших. Це, мабудь, єдиний її мінус...

-Аїдо, як тобі у замку? - Увесь цей час ми йшли в тиші, але король вирішив її закінчити своїм питанням.

-Тут гарно і чисто. І мені подобається вишуканість гостей замку ... - чесно відповіла я.