Глава 3.2

***

  Вільям вів дівчат-конкурсанток по довгому коридору, як стадо овець. Ми нічого не розуміли – він нічого не пояснював.

  Інші супровідники, як виявилось, забули про дівчат і самі пішли спати. Ну, а Вільям...у нього не було вибору. Він королівський син і зараз ми були під його пильним контролем. Не знаю чого саме жахався король, але нам той не дуже довіряв. 

  Дивні все ж таки люди у замку. Неначе спеціально ведуть себе типу: „Агов! Я королівська персона! Я не простак! Цілуй мої ноги, телепню!". І знаєте, це навіть ображає. Звідки таке відношення до народу!? Я розумію, що король втратив кохану жінку і доньку, а син, здається, ,,не кохана дитина в сім'ї", але ж має бути якесь почуття моралі?! Їх же сто відсотків вчать етикету, так де ж їхній етикет по відношенню до свого ж народу?!

  Ех, мені, мабудь, ніколи не зрозуміти цих клятих аристократів.

  Чесно, я пробувала! Але ...вони якісь дивні все одно.

  Поки я поринула у свої думки, Вільям розселив майже всіх дівчат. Нас залишилось всього лише три людини, ну, не враховуючи принца, звісно. 

-Так, Лія, ти живеш в цій кімнаті, можеш лягати спати. Твої речі принесуть завтра зранку. - Мінус ще одна дівчина. - Так, тепер ви двоє.

  Вільям подивися спочатку на мене, потім на дівчину. Здається хтось втомився ...

-Якщо чесно, далі не важливо щоб кімнату обирав я. Оберіть будь-яку по цьому боці, вони всі вільні і також ідіть спати. Речі принесуть завтра і розкладуть по полицям. Вам залишається тільки прокинутися, одягтись і спуститись униз на сніданок. Второпали?

-Так, йдіть вже спати! - Крикнула дівчина, що стояла поруч зі мною. - Хах, Ва-ша Ви-со-ко-сте!

-Каро, не починай, я прошу тебе. Все, короче кажучи! Всі спати! 

-Ага, солодких снів!

-Егеж...з вами дочекайся гарних снів, постійно якісь жахіття. - Ідучи до своєї кімнати бубнів принц.

-Ну що за самовпевненість така у людини? Щось сильно він себе любить. - А знаєте, мені вже ця дівчина подобається! Ті кому не подобається Вільям – мої друзі. - Ох, ну і як ти його терпіти будеш? Я не уявляю. Я Кара, до речі.

  Дівчина протягнула мені руку в знак дружби і щиро усміхнулась. З вікна позаду мене, било світло від великого місяця. 

  Нарешті я могла вільно її роздивитися. Помаранчеве волосся, досить таки строгі контури обличчя, як для дівчини, миле ластовиння і глубокі чорні очі. Неймовірна зовнішність. Тіло досить таки худе, для її зросту, так як дівчина навіть трохи вища за мене. Зараз на ній, на відміну від інших конкурсанток, чорно-сірий костюм, замість сукні, чорна блуза і об'ємні прикраси. 

  Ну дуже гарна дівчина ем ... Кара.

-Приємно познайомитись, я Аїда. - Нарешті протягнула я у відповідь і потиснула руку.

-Ого, а ти більше всіх схожа на зниклу принцесу! Навіть ім'я її.

-Ой, після того страшного дня, у нас пів королівства складається з Аїд! І всі кажуть що це в знак підтримки короля, але хто знає.

-Ахах, ну добре. Я вже піду спати, зараз дійсно пізно. Та і після довгої дороги, сама розумієш.

-Звісно, мені теж час. Очі відмовляються кліпати, вже насильно заставляю їх працювати. Ахах. 

-Тоді до завтра і надобраніч.

-До завтра, солодких снів.

  Зайшовши у кімнату, я навіть і не думала її оглядати, я була дуже втомлена і неймовірно хотіла спати. Тож я якимось дивом дійшла до ліжка і як тільки моя голова торкнулася подушки, вмить заснула ...

***

-Ні, любчику, такі як вона мають сидіти у темній в'язниці! Вона порушила вже достатню кількість, поміж іншим Твоїв законів! Тому навіть не вагайся! У нас тут діти, маленький Ям і мила Лія. Їм також потрібен батько, любий, і вони... 

-Досить вже! Матильдо, вийшла з кімнати! Пани, Саро, зайдіть!

  Стоп, що!? 

  Що тут діється?

  Я сиділа в тій самій кімнаті, на тому самому ліжку, але ... хто всі ці люди і що вони тут забули?

-Боже ... - тихо промовила я, але ... на мене ніхто не звернув уваги. - Агов, я для вас пусте місце? Я тут також є, поясніть що сталось! Не відвертайтесь коли з Вами розмовляють! Та що ж  це ... - я взяла найбільшу подушку зі свого ліжка і жбурнула у чоловіка, до якого всі так поважно ставились.

  Але ... Стоп, що!?

  Подушка пролетіла повз нього неначе там ... нічого і нема. Що за ... диявол? ...

-Так, мій королю, - у кімнату увійшло двоє військових з ... о Боги, у них зброя! - ми тут не просто так, як ви знаєте. До нас надійшло сповіщення про небезпечного громадянина у замку, ми не могли пройти повз таку заяву. Ви самі розумієте, тут справа у суто Вашій безпеці! 

-Ага, і в сумі, яку вам пообіцяла Матильда? - Перебив той самий ... ем король? Так! Точно! Це ж наш король Лев! Тільки гарніший ... молодший, здається. На вигляд, йому років двадцять мабудь. Чорне густе волосся, гарний чорний светр, штанці і пальто. А на ногах ... Хах, хатні тапці. Не кожна людина могла бачити короля у хатніх тапцях! Ну, тепер у мене є на нього докази! Вперше бачу, щоб королівська персона ходила у чомусь...звичайному.

-Пробачте, але нам не обіцяли нічого. 

-Але  замовлення на небезпечну персону прийшло від неї?

-Так, мій король ...

-Отже ...

-Але ця дівка порушила не менше шести королівських законів! За це, дивлячись на Ваші закони, вона має бути страчена! Але завдяки Вашому слову, дівку можно врятувати і просто посадити ... у в'язницю.

-Хах ... І де ж це спасіння?

-Хочете ви того, чи ні, але це скоро станеться. Сара Дарвін не пробуде в замку довше неділі! - Військовий закрив якусь маленьку книжку, що була в його руках і знову підняв голову до короля. - Надобраніч.

  Військові вийшли, а в кімнату забігла дівчина років, мабуть, дев'ятнадцяти. Вона була в одязі фрейліни, зі смішною булькою на голові і ... з заплаканими очима.