Глава 14. Вечір у новому будинку

Після святкування Джеймс та Ізабела повернулися до свого нового дому. Це був затишний двоповерховий будинок із дерев’яними балками, каміном у вітальні та вікнами, що виходили на луки. Усе було скромно, але із теплом. Джеймс із гордістю провів Ізабелу крізь кімнати, показуючи все, що він підготував для їхнього нового життя.

— Це місце — початок нашої нової історії, — сказав він, зупинившись у центрі вітальні. — Сподіваюся, тобі тут буде затишно.

— Це найпрекрасніше місце, яке я могла собі уявити, — відповіла вона з щирою усмішкою.

На столі вже стояли свічки, їхнє полум’я тремтіло, освітлюючи кімнату. Джеймс обійняв Ізабелу за талію й сказав:

— Ми ще не встигли танцювати тільки удвох.

— У цьому домі? — здивувалася вона.

— Дім стає справжнім лише тоді, коли наповнюється щастям, — промовив він, запрошуючи її до танцю.

Джеймс узяв її руку й почав повільно кружляти по кімнаті. Їхні рухи були неспішними, майже як у сповільненому часі. Ізабела відчувала тепло його рук, силу його плечей і спокій, що випромінювала його присутність.

— Ніколи не думала, що зможу відчути такий спокій і щастя, — сказала вона, притулившись до його грудей.

— Я зроблю все, щоб ти почувалася так завжди, — відповів Джеймс, нахиляючись ближче. Його голос був тихим, але рішучим.

Він обережно поцілував її, і цей поцілунок був ніжним і водночас глибоким, сповненим обіцянок і почуттів, які вони не могли висловити словами.

Після танцю Джеймс підняв Ізабелу на руки й відніс до спальні. Кімната була простою, але затишною: на дерев’яному ліжку лежала свіжа постільна білизна, а біля вікна світилися свічки, кидаючи м’яке світло на стіни.

— Ти впевнена, що хочеш цього? — тихо запитав він, зупинившись біля ліжка.

Ізабела дивилася йому в очі, її погляд був спокійним і рішучим.

— Я завжди була впевнена в тобі, Джеймсе.

Він обережно поклав її на постіль, нахиляючись ближче, щоб торкнутися її губ своїми. Його поцілунки ставали все палкішими, його руки ніжно торкалися її обличчя, плечей, і він не поспішав, насолоджуючись кожною миттю.

Ізабела відчувала, як розчиняється в його обіймах, як зникає вся напруга, що накопичилася за ці важкі місяці. Вона відповіла йому з таким же почуттям, торкаючись його волосся, плечей, і дозволяючи собі бути повністю відкритою поруч із ним.

Їхній зв’язок здавався непорушним. Вони стали одним цілим цієї ночі, залишаючи за дверима всі страхи, обов’язки й перешкоди. Їхня любов була не просто пристрастю, а обіцянкою підтримувати одне одного в будь-яких випробуваннях, які могли чекати попереду.

Під мерехтіння свічок і тишу ночі, яка заповнювала дім, Ізабела й Джеймс почали своє нове життя не лише як партнери, але й як люди, які повністю довірилися одне одному.

На наступний ранок Ізабела сиділа на дерев'яній лавці в саду, який розкинувся за їхнім новим домом. Проміння ранкового сонця лагідно зігрівало її обличчя, а легкий вітерець грайливо грався з її волоссям. Пахощі квітів, які Джеймс сам висадив, наповнювали повітря, створюючи ідеальну атмосферу спокою.

Вона тримала у руках чашку гарячого трав’яного чаю, насолоджуючись смаком і теплом, що розливалося всередині. Її очі зупинилися на Джеймсі, який займався на іншому кінці саду. Він із завзяттям працював, прибираючи бур'яни біля кущів, але час від часу кидав на неї погляд. Його руда шевелюра сяяла на сонці, а усмішка, яка часом з'являлася на його обличчі, робила його ще більш чарівним.

Ізабела відчувала, як її серце наповнюється теплом і вдячністю за цей новий розділ їхнього життя. Вона згадувала минулі роки, повні інтриг, боротьби та сумнівів, і тепер цей простий ранок здавався їй справжнім дарунком долі. Вони більше не були частиною королівського двору з його жорстокими правилами. Вони стали звичайним подружжям, яке будує своє життя на любові, довірі та взаємопідтримці.

Джеймс, помітивши, що вона спостерігає за ним, підійшов ближче, витираючи руки об тканину, що висіла в нього на поясі.

"Про що ти думаєш, принцесо?" — запитав він, нахиляючись до неї й даруючи їй короткий, але ніжний поцілунок у чоло.

"Про нас," — відповіла вона, дивлячись на нього з ніжністю. "Про те, як щаслива я зараз. Це... це більше, ніж я могла собі уявити."

Джеймс усміхнувся й простягнув руку, щоб допомогти їй піднятися з лавки. "Тоді ходімо. Я хочу показати тобі ще один куточок нашого саду. Там особливий вигляд на пагорби.

"Тепер усе тільки для нас," — прошепотів він їй на вухо, його голос був низьким і м'яким.

Ізабела обернулася до нього, їхні погляди зустрілися. У її очах було трохи тривоги, змішаної з довірою. Джеймс, помітивши це, обережно доторкнувся до її обличчя, провівши пальцями по її щоці.

"Я з тобою, Ізабело," — сказав він, схилившись ближче. Його губи торкнулися її, спочатку легко, майже несміливо. Але їхній поцілунок поступово ставав глибшим, їхні серця билися в унісон.

Він підняв її на руки, обережно поклавши на траву. Її дихання стало частішим, але вона не відводила очей від нього. Джеймс був уважним до кожного її руху, кожного жесту. Він схилився над нею, їхні губи знову злилися в палкому поцілунку. Їхні руки обережно досліджували один одного, немов вперше торкаючись, але з упевненістю, що кожна дія правильна.

"Чекав цього моменту момент," — зізнався Джеймс, коли їхні обличчя опинилися зовсім близько одне до одного.

"І тепер він наш," — відповіла Ізабела, поклавши руку на його щоку. Її голос тремтів, але в ньому звучала глибока ніжність.

Ніч стала їхнім союзником, ховаючи від сторонніх очей їхню любов і близькість. Джеймс і Ізабела віддавалися почуттям, забуваючи про все інше. Їхня любов стала не лише клятвою, а й фізичним проявом того, що вони тепер — одне ціле.