Глава 13: Конфлікт з батько

Тронний зал, зазвичай величний і спокійний, цього разу наповнився емоціями. Ізабела стояла перед своїм батьком, королем, з піднятою головою, але серце її билося швидше. Його погляд був суворим, майже холодним.

"Це неприпустимо, Ізабело!" — голос короля гримів у залі, його слова віддавалися луною. "Ти — принцеса королівської крові! Твої обов’язки перед родиною і королівством понад усе. Як ти можеш думати про союз з лицарем, навіть якщо він тепер граф?!"

"Я можу, бо люблю його!" — Ізабела відповіла, з усією рішучістю в голосі. "Джеймс довів свою відданість короні й королівству більше, ніж багато хто в цьому дворі! Він гідний не лише мене, а й вашої поваги."

Король підняв руку, закликаючи її замовкнути. "Це питання не любові, а політики! Твоє кохання може зруйнувати все, що ми будували. Союз із сусідньою державою — ось чого потребує наша династія. А не твої ілюзії про щастя."

"Це більше, ніж ілюзії!" — Ізабела зробила крок уперед. Її блакитні очі виблискували рішучістю. "Якщо ви не зможете прийняти мій вибір, то, можливо, нам більше немає про що говорити."

Король був вражений її словами. Ніколи раніше його донька не була настільки сміливою. Його обличчя побагровіло, а голос став ще суворішим.

"Тоді знай, якщо ти продовжиш цей шлях, ти втратиш не лише титул, але й моє благословення. Я більше не вважатиму тебе частиною цієї родини!"

Ізабела стояла мовчки, її серце розривалося від болю, але вона не могла відступити. З останнім поглядом на батька вона обернулася і вийшла з тронного залу, залишивши за собою тишу.

Тієї ночі, під покровом темряви, Ізабела та Джеймс стояли біля коней у старому дворі. Вона була в простій сукні, що не видавала її королівського походження, а він — у звичайному дорожньому вбранні.

"Ти впевнена в цьому?" — запитав Джеймс, тримаючи її за руку. Його темні очі були сповнені тривоги, але й рішучості.

"Це єдиний шлях, Джеймсе. Мій батько ніколи не прийме нас разом. Але якщо ми зможемо знайти місце, де будемо корисні королівству, можливо, колись він змінить свою думку."

Джеймс кивнув, його рука міцно обійняла її талію. "Я не дозволю нікому завдати тобі болю, Ізабело. Ми знайдемо наше місце, я клянусь."

Їхня подорож була нелегкою. Дороги були небезпечними, а королівські вартові могли переслідувати їх у будь-який момент. Але їхня мета була чіткою: знайти підтримку у королеви-сестри короля, яка жила далеко від основного двору. Вона була відома своєю мудрістю і прагненням до справедливості.

Дні перетворювалися на тижні, і кожна мить на дорозі лише зміцнювала їхній зв’язок. Джеймс навчив Ізабелу, як ховатися від переслідувачів, а вона допомагала йому дипломатично вирішувати проблеми з місцевими жителями.

Одного вечора, зупинившись біля лісового струмка, вони разом сиділи біля багаття. Джеймс простягнув руку і ніжно торкнувся її обличчя.

"Ми зробимо це, Ізабело. Ми знайдемо місце, де зможемо бути собою, де нам не доведеться ховатися."

Ізабела кивнула, відчуваючи тепло його слів. Вона знала, що попереду їх чекають нові випробування, але з Джеймсом поруч вона була готова подолати будь-що.

Наступного вечора вони дісталися до невеликого селища на околиці герцогства Нормандія. Їхній шлях був виснажливим, а коні ледве трималися на ногах. У центрі селища стояла стара таверна, з якої долинали звуки гомону та запах свіжого хліба.

Джеймс допоміг Ізабелі спуститися з коня й обережно оглянув околиці, щоб упевнитися, що ніхто не стежить за ними.

— Тут ми зможемо перепочити, — сказав він, проводячи рукою по її плечу. — Ненадовго.

Вони увійшли до таверни, де їх зустріла жінка середніх років з добрим, але пильним поглядом.

— Шукаєте кімнату на ніч? — запитала вона, витираючи руки об фартух.

Джеймс кивнув.

— Так, і трохи їжі, якщо можна.

Жінка підозріло оглянула їхній вигляд, але нічого не сказала. Вона провела їх нагору до маленької кімнати з вузьким ліжком і вікном, що виходило на центральну площу селища.

— Не галасуйте. І платіть наперед, — додала вона, дивлячись на Джеймса.

— Звісно, — відповів він, передаючи кілька монет.

Коли вони залишилися самі, Ізабела опустилася на край ліжка. Її обличчя було втомленим, але в її очах світилися рішучість і смуток.

— Ми не можемо залишатися тут надовго, — сказала вона. — Якщо хтось дізнається, хто я, вони повідомлять батькові.

— Я знаю, — відповів Джеймс, сідаючи поруч. Його рука торкнулася її руки, а погляд був м’яким, але сповненим сили. — Але ти повинна відпочити. Ми пройшли довгий шлях, і ти потребуєш сил.

Ізабела кивнула, дозволивши собі розслабитися на мить. Вона сперлася на Джеймса, і він обійняв її, притискаючи ближче.

— Ти завжди знаєш, як змусити мене відчувати себе в безпеці, — прошепотіла вона.

Джеймс ніжно поцілував її у скроню.

— Бо ти — моє все, Ізабело. І я ніколи не дозволю, щоб ти почувалася інакше.

Цієї ночі вони заснули, тримаючись за руки, у тісній, але затишній кімнаті. Для них це було тимчасове укриття, але вони обоє знали, що їхня спільна сила допоможе їм знайти місце, де вони зможуть побудувати нове життя.

Після церемонії, дізнавшись про одруження, мешканці селища вирішили зробити для нової пари невелике святкування. Це було їхнє привітання та спосіб висловити підтримку людям, які тепер стали частиною їхньої спільноти.

Ізабела та Джеймс не очікували такої теплоти. Люди принесли все, що мали: домашній хліб, сири, запечене м’ясо, фрукти й навіть кілька пляшок місцевого вина. Вечірка розгорнулася на великій галявині біля церкви, де всі зібралися під мерехтіння ліхтарів, зроблених із простих паперових абажурів.

Свіже повітря було наповнене запахами печеної їжі та квітів. Гілки дерев виглядали магічно під світлом вогників. Люди сміялися, розмовляли й щиро раділи за пару. Селяни зібрали свої найкращі вбрання: жінки носили кольорові спідниці й блузки, прикрашені вишивкою, а чоловіки — прості сорочки та штани з поясами.