Глава 9. Вирушаючи на новий шлях

Ранок був прохолодним, і небеса здавалися неприродно чистими, ніби небо теж відчувало тривогу Джеймса. Він стояв перед великими дверима замку Ізабели, тримаючи в руках свій плащ, готовий вирушити в подорож, яка мала змінити його життя. Його погляд був твердим, але в ньому можна було помітити й сум. Це була непроста відстань між ним і тим, кого він любив, і він знав, що цей крок мав бути зроблений. Він не міг більше залишатися в тіні, чекаючи, що його почуття до Ізабели будуть відповідані. Йому потрібно було рухатися далі.

Ізабела стояла в дверях, спостерігаючи за ним. Вона виглядала, як завжди, елегантно і царствено. Її шовкова сукня була світло-фіолетовою, з золотими вставками, що підкреслювали її фігуру. Її волосся, заплетене в акуратну косу, сяяло під першим сонячним світлом. Вона виглядала, ніби мала повний контроль над своїми емоціями, але в її очах було щось інше — смуток і тривога.

"Ти збираєшся їхати?" — її голос був тихим, але ясним.

Джеймс кивнув, намагаючись приховати свої емоції. "Так. Я вирушаю на південь, щоб налаштувати нові торгові зв'язки для королівства. Це важливо, Ізабело. Це наш шанс розширити можливості для твоєї країни."

Ізабела мовчки дивилася на нього. Вона розуміла, чому він це робить, і водночас розуміла, що це значить для неї. Це був його шлях, його виклик, і він не міг залишатися в тіні дворянства, навіть якщо його корені були заможними. Вона знала, що для нього важливо бути незалежним і досягти висот, аби довести, що він гідний її.

"Ти справді вирішив це?" — її голос був трохи тремтячим, хоча вона намагалася зберігати спокій. "Ти хочеш бути далеко від мене?"

Джеймс подивився на неї, і його погляд був сповнений рішучості. "Я не хочу бути далеко від тебе, Ізабело. Але якщо я хочу бути тим, ким ти можеш мене бачити, я повинен розвиватися. Я не можу залишатися лише лицарем при дворі, я повинен стати кимось більше. Я поважаю твоє королівство і твою родину, і якщо це означає працювати для них, то я готовий це зробити."

Ізабела була зворушена його словами, але серце їй підказувало, що це не буде легко. Вона мала свої обов'язки перед родиною, і хоча вона любила Джеймса, вона не могла дозволити собі залишити ці зобов'язання.

"Я розумію, чому ти це робиш," — сказала вона, її голос став більш м'яким. "Ти хочеш стати сильним і незалежним. Я знаю, що ти зробиш це, але... що буде з нами, Джеймсе?"

Він зробив крок до неї, і його погляд став м'якшим. "Ти будеш моїм натхненням. І навіть якщо ми будемо далеко одне від одного, я буду думати про тебе і про все, що я роблю, щоб повернутися до тебе гідним."

Ізабела відчула хвилювання в серці, але також знову відчула холодний, непримиренний голос її обов'язку. Вона повинна була залишити це за собою, навіть якщо її серце хотіло іншого.

"Ти маєш досягти всього, про що мрієш, Джеймсе. І якщо це шлях, на якому ти будеш крокувати, я не можу тебе зупинити."

Він обережно взяв її руку в свої, її шкіра була прохолодною на дотик. "Я не здамся. Я повернуся і буду кращим. І якщо твій обов'язок буде дозволяти, ми знайдемо шлях назад один до одного."

Ізабела заплющила очі, відчуваючи тяжкість цих слів. Вона знала, що це буде складно, але вона також знала, що вона не може бути з ним зараз, поки її серце було прив'язане до королівства.

"Бережи себе," — прошепотіла вона, коли він відпустив її руку і зробив крок назад, готовий вирушити в подорож.

"Обіцяю, що буду," — відповів він і пішов, залишаючи її на самоті, з важким серцем і думками про те, що попереду їх чекає.

Ізабела стояла на порозі, дивлячись на спину Джеймса, коли він відходив від неї. Серце боліло від думки, що він справді вирушає. Вона не могла повірити, що він покидає її, хоча й розуміла, що це було необхідно. Він не міг залишатися просто лицарем, чия роль обмежена стінами двору. Джеймс прагнув більшого — він прагнув стати тим чоловіком, якого вона могла б бачити на своєму боці, чоловіком, який не просто слідує за нею, а й має свої цілі і прагнення.

Вона відчула холодне мовчання, що нависло між ними, коли він залишив її. Їй боліло від того, що вона не змогла вмовити його залишитися, але одночасно в її душі росла повага до його рішучості. Він мав стати таким, яким вона хотіла його бачити, сильним, незалежним, здатним взяти на себе відповідальність за своє майбутнє. І хоча її серце обурювалося від розлуки, її розум не міг заперечувати, що це було правильно.

«Він повинен бути гідним того, чого я хочу від нього, гідним того, щоб я могла бути з ним без огляду на свої обов’язки», — думала Ізабела, намагаючись зрозуміти, чому її серце залишалось порожнім, навіть коли вона знала, що це правильний шлях.

Джеймс пішов, а вона залишалася на порозі, відчуваючи, як його відсутність огортає її важким туманом сумнівів. Вона повинна була продовжувати виконувати свій обов'язок перед родиною та королівством, але в глибині душі вона розуміла, що її почуття до Джеймса не зникнуть так швидко. Він був її мрією і викликом одночасно. Її любов до нього була не просто емоцією, а справжнім прагненням до чогось більшого — до можливості бути разом, але тільки після того, як він стане тим, ким вона хотіла його бачити.

Цей момент був переломним, і хоч вона відчувала біль, вона також усвідомлювала, що якщо він повернеться таким, яким вона хоче його бачити, вони зможуть побудувати справжні стосунки, а не просто жити у світі обов'язків і політичних інтриг.

«Це не про розлуку, це про розвиток», — подумала Ізабела, роблячи крок назад у свої апартаменти, відчуваючи, що її шлях тільки починається.