Глава 8. Поклик серця

Ізабела сиділа на балконі свого палацу, втупившись у безкраїй горизонт. Осінь вже розфарбувала дерева золотими та червоними кольорами, а вітер ледь торкався її шовкової сукні, яка була світло-блакитного відтінку, що ідеально підходила до її блідої шкіри та яскраво голубих очей. Вона часто приходила сюди, щоб залишитися наодинці з собою, коли важкі обов'язки і внутрішні конфлікти ставали непосильними. Тільки в тиші вона могла знайти хоча б частину спокою.

Весь день був сповнений радощів від нещодавньої політичної перемоги, але в її серці панував сум. Вона не могла уникнути думок про Джеймса — рудого лицаря, який, здавалось, став не просто її союзником, але й чимось більшим. Особливо вчорашній поцілунок, який заставив її перейматися, чи правильно вони поступають, коли все так крихко між ними.

Джеймс наблизився до палацу, не запитавши дозволу, що для нього було звичайним — він був завжди прямолінійним і рішучим. Одягнений у темний костюм з обшивкою зі шкіри та металевими елементами, він був виглядом справжнього лицаря: шкіряні рукавички, черевики з високими халявами, темний плащ з гербом на спині. Його рудий волосся, неохайно заплетене в кінський хвіст, не виглядало доглянутим, але саме це підкреслювало його природну відсутність турбот про зовнішній вигляд. В його погляді була рішучість, що відображала все те, що він відчував до Ізабели.

Ізабела повернула голову, почувши його кроки, і помітила, що він стояв перед нею, її очі зустрілися з його, і в його погляді було щось глибоке, майже непохитне.

"Ти виглядаєш не так, як завжди," — сказала вона, злегка посміхаючись, намагаючись приховати хвилювання. Її серце билося швидше, і вона не могла цього контролювати.

Джеймс нахмурився, підійшовши ближче. "Я прийшов поговорити, Ізабело," — його голос був твердим, але в ньому також звучала невелика вразливість, що змусило принцесу відчути тугу.

"Про що ти хочеш поговорити?" — її голос був холодним, хоча всередині її серце рвалось на частини від думок про нього.

"Про нас," — він зробив кілька кроків вперед, не відводячи погляду від її очей. "Ти повинна знати, що я почуваю до тебе."

Ізабела відчула, як кров відходить від її обличчя, і вона різко встала, відступаючи назад. Вона знала, що це буде момент, коли її доведеться прийняти рішення. Вона не могла, не повинна дозволити собі відчувати те, що відчувала зараз. Її обов’язок перед родиною та королівським домом був понад усе.

"Не кажи більше," — сказала вона, ледь стримуючи емоції. "Ти не розумієш, Джеймсе. Ти не розумієш, скільки я повинна віддати за своє місце у світі. Я не можу дозволити собі прив'язуватись до тебе."

Джеймс стояв непорушно, його погляд був сповнений болю, але він залишався рішучим. "Я не хочу прив'язувати тебе до себе силою, Ізабело. Я хочу, щоб ти знала, що я готовий на все, щоб бути з тобою."

Ізабела заплющила очі, відчуваючи, як її серце розривається. Вона не могла відповісти одразу. Її руки тремтіли, а в душі панував хаос. Але її розум знову виголосив суворі слова: "Ти не можеш цього мати, Джеймсе. Ти не можеш, тому що моє серце належить моєму королівству. Я повинна бути відданою родині."

"Я не хочу бути твоєю обузою, Ізабело. Я не хочу, щоб ти забувала про себе через мене," — його голос став ще тихішим, майже зламаним, але він не зупинився.

"Ти не розумієш," — сказала вона знову, її голос став майже безжальним. "Я не можу бути такою, якою ти хочеш мене бачити. Я не можу дозволити собі бути слабкою через почуття."

Ізабела повернулася до нього спиною, намагаючись приховати сльози, що загрожували впасти. Вона відчула, як її груди стискаються від болю. Всі її обов’язки, її місце у королівстві, її родина — це все було більшим за будь-які почуття до Джеймса.

Джеймс стояв мовчки, розуміючи, що її рішення не підлягає зміні. Він був закоханий у неї, але не міг змусити її любити його, якщо її серце належить іншим людям, іншим зобов'язанням.

"Я буду чекати, Ізабело. Я не здамся. Але я розумію, що ти не готова зараз," — його слова були спокійними, але в них відчувався відтінок болю, якого він не міг приховати.

Ізабела повернулася до нього, її очі були наповнені слізьми, але вона не дозволила їм впасти.

"Я не хочу, щоб ти чекав," — прошепотіла вона, ледь тримаючись на ногах. "Не чекай мене, Джеймсе."

Вона повернулася і пішла, залишивши його на балконі, де він залишався самотній, споглядаючи її відхід, розуміючи, що це було останнє прощання.