Глава 7. Секрети минулого

Ізабела працювала над черговим дипломатичним завданням, коли Джеймс несподівано з’явився в її кабінеті, розчісуючи пальцями свою руду шевелюру, що була вже трохи розпатлана після довгої подорожі. Вона підняла голову від своїх паперів і, побачивши його, кивнула, запрошуючи його сісти.

"Ти виглядаєш втомленим," — сказала Ізабела, і її голос звучав не просто дипломатично. Вона дійсно хвилювалася, коли бачила його стомленим.

"Велика подорож і багато справ, принцесо," — відповів Джеймс, але щось в його очах змінилося. Він замовк на мить, немов вагаючись.

Ізабела помітила цю зміну і здивовано підняла брови. "Що сталося?"

Джеймс сів поруч на стілець, не зводячи погляду з підлоги. Весь цей час вони працювали разом, а між ними виникла певна близькість, яку важко було ігнорувати. Ізабела знову відчула, що він не просто служить їй і королівству. У його очах вона побачила щось більше, чого раніше не помічала. Але сьогодні його поведінка була іншою.

"Ти... ти коли-небудь задумувалася, чому я так сильно намагаюся досягти успіху в бізнесі?" — запитав він, підіймаючи на неї погляд, але його очі все ще були затуманені важкими думками.

Ізабела поклала ручку, яку тримала в руках, на стіл і поглянула на нього з-за своїх серйозних очей. "Не знаю. Я вважала, що ти просто хочеш створити собі ім’я."

Джеймс зробив коротку паузу, ніби вирішуючи, чи варто продовжувати. Але потім він сказав те, що приховував від неї всі ці місяці.

"Я народився в заможній родині, принцесо," — сказав він, повільно піднімаючи погляд і зустрічаючи її очі. "Ми мали землю, ми мали статки, але я ніколи не хотів жити, як мій батько. Я не хочу служити нікому, Ізабело. Я хочу бути незалежним. І тому я відмовився від свого спадку, від своєї сім’ї, щоб стати тим, ким я є зараз."

Ізабела була здивована. Це було несподівано, адже вона завжди вважала Джеймса лише амбіційним лицарем, що прагне здобути вплив через військову службу і підтримку королівства. Але те, що він сказав, змусило її подивитися на нього іншими очима.

"Ти залишив свою родину?" — здивовано запитала вона. В її голосі відчувалася певна непевність.

"Так," — відповів він, його голос став тихим, але рішучим. "Я не міг бути тим, ким хотіли бачити мене батьки. Вони хотіли, щоб я став частиною стародавнього роду, щоб я продовжив їхній шлях, але я вирішив піти. Я прагнув бути самостійним. Я хочу бути рівним серед рівних, а не підкорятися чужим правилам."

Ізабела не знала, що відповісти. Вона поважала його за його рішучість і здатність відстояти свою думку, але водночас це відкриття викликало в її душі сум’яття. Їй було важко повірити, що Джеймс, цей сміливий і амбітний чоловік, який, здавалося, завжди був готовий підкорити будь-яку висоту, насправді не належав до світу дворянства, до того самого кола, де вона була вихована.

"Це неймовірно," — сказала вона після паузи. "Ти змінив своє життя тільки заради своїх принципів."

"Саме так," — підтвердив Джеймс, його обличчя було серйозним, але в ньому все ще залишалася та сама рішучість. "Я хочу бути незалежним, Ізабело. І я сподіваюся, що одного дня зможу стати тим, кого ти будеш поважати не через моє походження, а через мої досягнення."

Ізабела мовчала, спостерігаючи за ним. Її серце билося швидше, і вона відчула, що цей момент змінив усе. Вона ніколи не думала, що він був таким. Вона була вражена його відвагою і впертістю, але водночас їй стало важко на душі. Як вона могла бути з людиною, яка так прагне незалежності, якщо її власне життя цілком залежить від родинних зобов'язань і політичних інтриг?

"Я розумію," — відповіла вона після довгої паузи, намагаючись стримати свої емоції. "Ти хочеш бути тим, ким хочеш бути. І це справжнє благородство."

Джеймс усміхнувся, хоч і не з повною впевненістю. "Може, ми зможемо знайти спільну мову, навіть якщо наші світи дуже різні."

Ізабела кивнула, хоча в її серці з'явилося відчуття тривоги. Вона відчувала, що ці розмови змінили все, і вже не було шляху назад. Дружба, яка виникла між ними, ставала все глибшою, і ця нова правда про Джеймса змусила її почуватися ще ближче до нього.

Джеймс підвівся, зробивши крок ближче до Ізабели. Його очі, темні та палаючі, здавалися занадто проникливими, немов розгадували її думки. Напруга між ними зростала, мов натягнута струна.

"Чому ти завжди така стримана?" — раптом запитав він, дивлячись прямо їй у вічі. "Ти завжди ховаєшся за маскою обов'язків і дипломатії, навіть коли все в тобі кричить про щось інше."

"Джеймсе..." — почала вона, намагаючись зберегти контроль над своїм голосом, але в ньому вже звучали ноти тривоги.

"Ти така вперта, Ізабело," — прошепотів він, наближаючись. Його голос звучав глибоко й владно. "І це зводить мене з розуму."

Вона хотіла відповісти, але не встигла. Джеймс схопив її за зап'ястя, притягнувши ближче до себе. Її серце шалено калатало. Їхні обличчя були майже поруч, і вона відчувала його гарячий подих на своїй шкірі.

"Що ти робиш?" — запитала вона, її голос прозвучав майже як шепіт, більше здивований, ніж обурений.

"Те, що мав зробити давно," — відповів він, і перш ніж вона встигла щось сказати, його губи сильно притислися до її.

Поцілунок був несподіваним, пристрасним і владним. Вона спробувала відсторонитися, але його руки міцно тримали її. Це був не просто жест — це був виклик, бажання розтопити її стриманість і показати, що за маскою обов’язків ховається жива, справжня жінка.

Вона відчула, як його зуби м'яко кусають її нижню губу, і це викликало в ній неочікувану хвилю емоцій — від обурення до хвилювання. Її руки вперлися йому в груди, але замість того, щоб відштовхнути його, вона лишила їх там, ніби розриваючись між бажанням і обов’язком.

Коли він нарешті відпустив її, його очі були розпаленими, але водночас у них читалася турбота.

"Ти справді думаєш, що можеш ховатися від мене, Ізабело?" — запитав він, дихаючи важко.