Глава 38

Джорджина

Шок окутував мене, забираючи залишки самоконтролю, розбивав так старанно змодельоване теперішнє і майбутнє, затягуючи в чорну діру минулого, де мешкала сьогоднішня горда заступниця Джорджина Фрей. Минуле колись повинно було пошкребтися у мою душу і життя. Я знала, що цей час повинен був рано чи пізно настати. Але чому саме зараз? Коли проблем вистачає і без заклятого ворога.

— Джорджі, – я почула шепіт із-за спини. Швидко повернулась і зустрілась із поглядом друга.
— Ми обов'язково здолаємо це бандитське угрупування, – впевнено промовив він.

Я мимоволі посміхнулась. Він довіряє мені, навіть не запитуючи, за які справи за мною велося стеження.

— Я знаю, разом ми переможемо, – я вірила, що товариш допоможе мені уникнути полону в давніх знайомих. Я зробила декілька кроків вперед, адже повинна була дізнатись, які претензії мені висловлять члени цього угрупування.

— В тобі, Ребекко, не змінились тільки одяг і нахабство. Час за цей десяток років навіть на тобі залишив сліди, – відповіла на зухвале привітання, – Навіщо ти мене шукала? – я відразу перейшла до справи, щоб не затягувати неприємну зустріч.

— Не можеш здогадатись самостійно? – суперниця взяла до уваги лише другу частину моєї фрази, – Невже твоя пам’ять настільки коротка, щоб забути ту ніч? Ніколи не сняться язики вогню і тріск балок?

— Не все варто пам'ятати, – відповіла я, глибоко в душі розуміючи, що ті жахливі спогади вічно будуть таїтись у найтемніших куточках свідомості. Я ще не до кінця могла зрозуміти, що вона від мене хоче. Повернути ту річ? Помститись? Убити нас з Олівером? Спіймати в пастку? Ну, чому Ребекка не може говорити ясно і зрозуміло? Щоб я знала мотиви хоч одного з теперішніх ворогів.

— Я змушу тебе згадати про всі гріхи, що стоять за твоєю спиною! – пафос слів демонстрував її готовність стати до бою, кинувши мені виклик.

Проте суперниця продовжувала стояти на місці, не намагаючись робити спроб втілити в життя безкінечний список своїх погроз. Легенький вітерець подув мені в обличчя, розвіяв волосся, а заодно приніс тонку ноту страху Ребекки. Вона мене боїться через те, що тоді сталось? Брови трохи здивовано здригнулися, але вцілому я не виказала свого подиву.

— Яким чином ти мене знайшла? – жодного гріха за собою я не відчувала, тому вирішила звернути тему розмови в потрібне русло.

— В мене є власні інформатори, – відповідь була занадто поспішною. Тому в мене з'явились підозри, що хтось просто злив мої координати. Мене зовсім не страшила поява Ребекки в своєму новому житті. Тоді я тікала зовсім не від неї, а від минулого. Тепер ворог вирішила зіпсувати мої плани. Цьому не бути! Не бажаю, щоб над нашими з Еліс головами під час нічної операції на гілках сиділа бандитська компанія і намагалась помститись хтозна за що.

— Інформатори – завжди добре, але навіщо ти мене шукала? – причина її появи мене надзвичайно дивувала.

— Навіщо? І ти ще смієш говорити такі слова, коли ти повинна розплатитись за все, – вона презирливо посміхнулась, – Поверни мені ту скриньку і твоя смерть буде легкою.

— Я вже давно закрила свої рахунки.

— Але відкрила нові, – я помітила, як Ребекка подала якийсь знак своєму воїнству. Олівер, мабуть, це також угледів, адже порівнявся зі мною і тихо шепнув:

— Вони знають про нас?

Мозок, пришвидшивши сприйняття перед боєм, відразу збагнув питання. Якщо чесно, схиляюсь до тієї думки, що угрупування не знає про нашу другу сутність. Вагатися зараз немає часу, адже супротивники в будь-який момент можуть розпочати битву.

— Ні, – похитала головою, – Нам потрібно якомога швидше звідси вибиратись. Треба зберегти кільце і повідомити новини Еліс.

— Тоді пробиваємось вперед, – кивнув Олівер.

Правда, з допомогою магії ми б вибрались набагато швидше, але розкривати свої надприродні здібності ще й перед цією кримінальною братією не хотілось. Раптом я помітила, як наші суперники вирішили в нас постріляти. Думки шаленими метеорами заскакали в голові, не залишаючи ні миті на роздуми. Я зосередилась, готова відразу ухилятися від куль. Звісно, я не зможу уникнути поранень, але застосую всі свої вміння, щоб не перетворитись на діряве сито.

— Джорджі, розраховуй на мене. Думай про план, – скомандував друг, починаючи розвертати в повітрі посох Змієлова. Я здивовано на нього глянула. Ні, Олівер не жартував. Він виглядав як ніколи серйозно. Я вирішила довіритись пропозиції захисту товариша. Проте як він збирається без магії захистити нас від куль? Ми ж вирішили не показувати своїх справжніх сил.

Олівер не буде використовувати свій дар, а я – кігті. На жаль, зараз не збираюся використовувати природну зброю. Доведеться покладатися на вміння друга. Я швидко просунула руку в сумочку, шукаючи потаємну кишеньку, яку разом із її вмістом, дякуючи закляттям Еліс, могла знайти тільки я. На диво, свідомість здавалась занадто ясною та чистою, ніби оповитою серпанком холоднокровності та рішучості.

Одночасно спалахнули постріли — і металеві кулі із свистом розітнули повітря. Однак і нас уже ніщо не могло зупинити. На кінці подарунку найвизначнішого злочинця з’явилося лезо клинка. На вустах Ребекки заграла посмішка переможниці. Я зрозуміла, що вона просто вирішила нас налякати. Лише тепер я помітила, що траєкторії куль навмисно спрямовані не в життєвонеобхідні органи, а у простір навколо нас із менталістом.  

Рукою в сумочці я вже встигла намацати власний пістолет, але вже не встигала ним скористатись, щоб збити пущені кулі своїми. Час тягнувся, ніби осінній дощ, намагаючись довше поглузувати над моїми відчуттями. На щастя, Ребекка хотіла тільки налякати цим показовим залпом. Вона прагнула продемонструвати силу, щоб змусити нас розповісти про той предмет у скриньці? Думки, на противагу загальмованому тілу, поводили себе бадьоро і прекрасно.

Раптом повітря розірвало різке сріблясте світло, розтинаючи і відбиваючи кулі. Полегшений видих зірвався з губ. Чому Олівер не міг зробити цього раніше? І тут, в такій ситуації «Джорджі, думай»? Що за нахабство? Як же можна будувати холоднокровний план під пострілами?