Глава 26

Я з острахом узяла оксамитову коробочку. Мені дуже хотілося відкрити футляр, у якому явно зачаїлася дорогоцінність. Я вирішила не зазирати всередину наперекір цікавості, що кожної секунди норовила підгризти ниточки волі, проте їх успішно захищав страх за життя. У коробочці успішно могло очікувати смертельне закляття або проклятий артефакт, які швиденько випхають мене із життя. А що? У цього, так званого, «друга» може бути своє бачення здійснення мрій. Можливо, він зараз сидить за філіжанкою кави і в дрібничках обдумує моє розкішне життя після смерті, але не факт, що воно взагалі існує.

Не потрібно відволікатись, адже в мене ще є завдання – проникнути в кабінет начальника. Я обережно засунула футляр у сумочку. Добре, що я майстерно вмію проникати в будь-яке приміщення — ніякі замки мене не зупинять. Намагатимуся не потрапляти нікому на очі, інакше — не оминути скандалу. Обережно визирнула в коридор – чи ніхто не наближається, але все було чисто. Швидко натягнула тонкі рукавички, щоб не залишати доказів у вигляді відбитків пальців. Шпилька з волосся слухняно сковзнула у замок, який, дякуючи деяким маніпуляціям, тихо клацнув.

Я миттю прошмигнула в кабінет, не забувши за собою знову замкнути двері. Чомусь озирнулась по сторонах, хоча знала, що у кабінеті зараз нікого бути не може. Повагалась, чи варто завішувати вікно, адже хтось знизу може мене побачити. Трохи подумавши, вирішила не чіпати гардини. Уважним оком оглянула кімнату. Біля вікна стояв масивний письмовий стіл із високими завалами паперів. Також розгледіла декілька шкіряних крісел, які ні в якому разі не можна чіпати, щоб уникнути зайвого шуму. Вирішила спочатку оглянути шафу біля правої стіни, а потім добратися до двох зліва. Я швидко пробігала поглядом по списаних листах, але поки що цікава інформація бажала залишатися лиш ілюзорним міфом.

Сумочка добряче заважала в пошуках. Вона час від часу прагнула зісковзнути із плеча та гепнутись на паркет або прямісінько на полицю з паперами. Від гріха подалі обережно поклала набридливий аксесуар прямо на підлогу. Шафа справа не просвітила мене на рахунок темних секретів мого тимчасового начальника. Після обіду я збиралася навіки зникнути для фірми «Мілдред», але хто знає … Я зробила декілька кроків вліво і... перечепилася через сумочку, взагалі забувши про її існування. Швидко замахала руками, щоб не впасти і не привернути зайвої уваги. Рука боляче вдарилась об дерев'яну обшивку стіни. Для звичайної людини важкий забій забезпечений, але я обмежилася синцем, який незабаром знову перетвориться на неушкоджену шкіру.

Раптом почула незрозумілий звук. На шум підвела очі і побачила панель, що стрімко від’їжджала в сторону. Невже Деніел справді щось приховує, як я і підозрювала? Не такий він «білий і пухнастий», як хоче видаватися оточуючим. Я хутко підхопила сумочку і підійшла ближче. Перед очима постала незвичайна картина.

На великому стенді красувалися дев'ять фотографій. По краях розташувалися чотири пари світлин, на яких посміхалися мої колишні працівники при житті, а поруч – їхні посмертні зображення із місця злочину. Під фотографіями виведені імена та дати. В центрі дошки розміщувалася найбільша світлина, від якої червоними чіткими рівчачками розповзались лінії до інших зображень. Головне фото вивело мене з рівноваги. Ноги ослабли і вже не тримали тіло. Щоб не впасти, збентежено присіла на підлогу.

Контроль над личиною повільно, як передсвітанковий туман, перетворювався в ніщо. Голова почала пухнути від думок, які з шаленою швидкістю миготіли в мозку. Нарешті пам'ять підкинула чудову ідею. Перед прощанням Джорджі насильно віддала мені той самий накопичувач, який заздалегідь придбала для племінниці. Мені зараз надзвичайно важливо залишатися в образі Діани, адже потім навряд чи зможу знову перетворитися. Та і не знаю, чи артефакт буде далі підтримувати ауру Діани в моєму обліку.

Джорджі розповідала, що охоронна магічна система в офісі Шелдона працює цілодобово, тому, певно, зараз завиє сирена, яка миттю зафіксує ауру перевертня. Досі мені вдавалося ввести в оману і Деніела, і його недосконалий захист фірми від магічних істот. Колись я запропонувала подрузі і самим встановити таку захисну сигналізацію, щоб спіймати загадкового вбивцю, проте брюнетка розбила вщент мої докази. Вона нагадала, що такі системи створили мисливці, і в першу чергу вони зреагують на нас.

Я сиділа на паркеті, нагрітому сонцем, і шоковано гіпнотизувала фотографію перед очима. Побілілі від напруги пальці нервово стискали накопичувач. Я більш-менш заспокоїлась від шокуючого збентеження, яке викликала світлина. На фотопапері форматом А4 чіткого прописувалися риси трохи здивованого обличчя. Великі мигдалевидні очі зеленого, як соковита трава, кольору, які чітко окреслювали чорні, ніби опівнічна темрява, вії. Декілька вогненно-рудих прядок спадало на лоб дівчини. Коралові вуста трохи привідкриті, мабуть, фотограф впіймав їх власницю в несподіваний момент. Кирпатий носик надавав обличчю шарму. Думаю, не потрібно уточнювати, що цю особу на Землі називають Алісія Річардсон. Я не знала, чому моя фотографія опинилася на дошці посеред загиблих насильницькою смертю перевертнів у кабінеті мого тимчасового начальника. Але, якщо він – убивця, у чому я впевнююсь усе більше, то зрозуміло, що на мене чекає небезпека. Він поступово добирається до мене, знищуючи співробітників «Фоксістрім».

Я продовжувала безсило гіпнотизувати власну світлину поглядом. Раптом у пам'яті щось ледь чутно поворухнулось. По шкірі мурахами проповзли дрижаки. У пітьмі свідомості червоним сяйвом загорілися слова: «Ви знаєте, що я не пробачаю невиконання наказів. Ще сімдесят років тому вам було велено не чіпати цю дівчинку. Кожному по її вигляду видно, що вона на межі смерті...»

Моє тіло задерев'яніло. Я не могла поворухнути жодним м'язом.