Глава 19

Даріел

Сонце яскраво світило прямісінько в очі. Я лежав під величезним валуном, який укривав мене прохолодною тінню. Очі звично уп’ялися у світло-блакитне, ніби вилиняле, небо. Неробство мене аж ніяк не пригнічувало. Також не бракувало спілкування, від якого майже відвик. Я сповна насолоджувався тишею і самотністю, як справжній поціновувач колекційного вина. Відгородившись від соціуму, нарешті, позбувся впливу світу інтриг і чародійства.

Хоча я й покинув рідну землю, але думки навіть через сорок років знову поверталися у минуле, а жахливі примари не дозволяли спокійно спати беззоряними ночами. Гори стали притулком для моєї душі – зраненої, понівеченої свавіллям влади. У вухах ще й досі звучать крики смертельно поранених побратимів. Повернутись, допомогти не дозволяє клятва, яку урочисто давав кожен боєць перед боєм. Серце тремтить від смутку, а рука наносить черговий удар … Тілом холодною хвилею прокотився озноб.

Свідомість пронизали гостро заточені леза спогадів. Пам’ять не відпускала навіть на зеленій галявинці високо в горах. Я так сподівався, що прогулянка допоможе розвіятись і хоч на годину притлумити біль, який рве мене гострими кігтями вже не одне десятиліття. Я вийшов під промені лагідного сонця.

Моє тіло огорнув золотистий туман. Мить – і на землі стоїть уже не людина, а могутній сильний звір. Я підбіг до гірського потічка і напився кришталево-холодної води. Над струмком нависав чорний лис, а його п’ять довгих розкішних хвостів нетерпляче барабанили по бережку в передчутті вдалого полювання. Лис був схожим на втілення царя ночі. Картину суцільної темряви порушували тільки білосніжні кінчики хвостів і біла підпалина вздовж щоки. Звір напружив лапи і стрибнув.

Я завжди любив це відчуття, коли тіло летить у повітрі, а вітерець розвіває густу шерсть. Здобич впіймалася досить швидко – вухатий ніби чекав на мене під кущем шипшини і мирно щипав траву. Зараз мені було не до довгого полювання. Грати в піжмурки з жертвою я буду пізніше – на ситий шлунок, а зараз я просто задовольняю потребу в їжі. Миттєва атака – і заєць уже у мене в зубах.

Наївшись досита, я заліз у свою нору і міцно заснув. Забуття порушив голос, який настирно звав мене. Дивно, це був дійсно голос, а не звіряче гарчання. Принюхуючись і озираючись навсібіч, я крадькома виліз із нори. В очі вдарило сліпуче сонячне світло. Озирнувшись, побачив мерехтливу дзеркальну стіну, а насправді – магічний портал з Батьківщини. Хто б міг мене тут шукати? По той бік перепони розташувався чоловік, якого я знав у минулому житті. Мені довелося повернути людську подобу, щоб поговорити з несподіваним відвідувачем.

— Привіт, Даріел. Як життя? – поцікавився порушник мого спокою.

— Усе добре, учителю. Мені тільки дивно, що ви про це цікавитесь, – насторожився я.

— Справа дуже важлива, – зітхнув лорд Леомній.

— Якщо знову війна, то я не хочу брати участь. Відвоював своє. І мене не повинні призивати на службу, адже я вважаюсь мертвим. Ви ж і допомогли мені інсценувати смерть.

Учитель сидів навпроти і дивився прямо мені в очі. Я знав цього чоловіка вже давно, але не міг вгадати його думок за виразом обличчя. Напевне, він з’явився, щоб попрохати мене зробити щось неможливе.

Хоча, він мав повне право просити мене про послугу, адже вже тричі рятував моє життя і психіку на додачу. Лорд давно вважався другом нашого будинку. Близько п’ятисот років тому він погодився навчити мене магії і бойових мистецтв. Я до сьогодні дякую учителю за знання і вміння, які неодноразово допомагали мені вижити в найскладніших ситуаціях.

Колись давно я шалено закохався у одну прекрасну рись. Вона крутила мною, як хотіла, вимагаючи присвятити життя служінню їй одній. Я неодноразово пропонував одружитися, та вона віднікувалася. Рената нарешті погодилася прийняти пропозицію руки і серця з умовою, якщо я запишуся добровольцем у компанію по завоюванню іншої частини Алмазного острова та дістану для неї рідкісний рожевий діамант.

Ішов час, вона так само годувала мене обіцянками. Мені довелося підписати контракт на службу в армії, а моєму прикладу послідував рідний брат і кілька друзів. Саме його смерть я переживав найтяжче, ніби половина серця залишилася на тому клятому острові. Ми з усмішками йшли на війну, не підозрюючи, яке пекло чекає там на новобранців. Дуже багато моїх співвітчизників помирало від ран, хвороб, ворожих мечів і проклять. Але не це найдужче лякало, а поява шпигунів і дезертирів. Важко служити, коли не впевнений, хто поруч – друг чи ворог. А поки ми віддавали молоді життя за чужі ідеали, у Раді продовжувалася своя баталія. Сперечалися за припинення боротьби за стратегічний острів. Магічній стороні також набридло перераховувати поранених та загиблих. Тому опоненти всесвітнього рівня вирішили укласти мирний договір саме на злощасному острові.

Але перед тим, як прибуло керівництво, відбувся жорстокий бій. В останній момент у мою сторону полетіло смертельне прокляття. Брат помітив це за якусь долю секунди швидше і прикрив мене своїм тілом. Закляття зачепило мене тільки по дотичній, а основний удар дістався Габріелю, який буквально розсипався на попіл у моїх руках. Я навіть не підозрював, хто причетний до смерті мого брата, тому зненавидів обидві воюючі сторони.

Я б рано чи пізно помер би від залишкового сліду смертельного прокляття, якби мене не вилікував учитель, який посів місце лорда вогню і приїхав на острів у складі делегації. Повернувся я додому розбитий, надломлений, але з дорогоцінним каменем для коханої. Коли я постукав у двері своєї рисіньки, то відкрив мені незнайомець. Він запитав, що мені від них потрібно. Я сказав, що бажаю побачити господиню будинку, щоб віддати свої борги. Обернувшись він покликав мою, ні вже свою красуню-рись. Розуміння зненацька охопило мене, затуманивши свідомість відчаєм. Сміючись, вона спускалася сходами, слідом за нею бігла маленька дівчинка. Зрадниця поцікавилась у «свого милого чоловіка», що сталося, а той кивком вказав у мою сторону. Я зустрівся поглядом з нахабними очима, пожбурив їй під ноги камінець і назавжди пішов з її життя.