Вогняна душа

Така її доля... О боже мій милий!

За що ж ти караєш її, молоду?

[...]

О боже мій милий! така твоя воля,

Таке її щастя, така її доля!

Тарас Шевченко, «Причинна»

На темному тлі – синьому, багряному, чорному – проступають квіти. Буйні. Нездоланні. Незліченні.

«А може, ви мовчите і нічого не пишете мені, може ви не задоволені моєю працею, що я малюю лише квіти? Так як же їх не малювати, як вони ж такі красиві? Я й сама, як почну малювати яку картину квітів, то й думаю: оце як закінчу, тоді вже буду малювати що-небудь із життя людського. А ж поки закінчу, то в голові заснується цілий ряд картин, та одна від другої красивіші – та все ж квіти…»

Світлі квіти на темному тлі. Світлі плями в безпросвітності життя.

Чи може людина раз у раз відкривати свою душу, коли й найближчі люди, і саме життя щоразу б’ють по ній без всякого жалю? І якою стане вона? Все добре, що в ній було, вигорить дощенту, і душа почорніє, або її живий вогник сховається під ковдрою згарищ і чекатиме на кращі часи?

На холодному тлі квіти Катерини Білокур видаються полум’ям, що зайнялося від тих самих жевринок…

Більше, ніж половину життя, Катря ховала усе, що було у неї на душі, від сторонніх, і втричі ретельніше – від близьких, і проривалося воно лише поодинокими клаптиками паперу чи полотна, розмальованими вугликами та саморобними рослинними фарбами. А ще – декораціями до самодіяльного «театру на воді» місцевого мірошника Тонконога та розмовами з подружжям Калитів, сільських вчителів. І як же важко це було, якщо про себе в молодості Катерина писала: «…енергія кипіла, як у вулкані лава».

Таїтися доводилося не тому, що Катрині близькі були злими людьми. Але вони нібито існували в різних вимірах, де в один і той же вчинок кожна зі сторін закладала різний підтекст. Рідні Катерини все оцінювали через призму матеріального, практичного і буденного. І в їхніх розпачливих прокльонах, докорах і благаннях стати, як усі, стільки же сорому за дивакувату дівчину, скільки бажання полегшити їй життя, позбавити нарешті від глузувань таких же приземлених селян. Навіть на участь Катерини у виставах драмгуртку Калитів погодилися, аби дівка кинула «те кляте малювання».

Хто ж винен, що «легке життя» Катерина уявляла зовсім інакше? Якби її не зрозуміли, а хоча б махнули рукою і не забороняли у вільний час займатися улюбленою справою, – ото була б для неї полегкість!

«Ну що ж діяти, що така у вас уродилася! Може, я й сама не рада, так інакшою бути не можу!»

Дві спроби втекти з Богданівки і здобути професійну освіту скінчилися вимогою пред’явити документ про закінчення семирічки. Ну, не в двері – так хоча б у вікно! Катерина подумувала пошукати волі в заміжжі – сваталися до неї не раз. Та на усі питання: «А малювати дозволиш?» вона чула: «Ні». В листі своєму художниця цитує найчеснішу та, на жаль, найхарактернішу для того часу відповідь: не буває жінок-живописців, чоловіки зі своїм розумом, які в академіях навчалися, не завжди можуть опанувати це мистецтво. «Ти ж мене осоромиш на всю Україну!» І отак скінчилися усі історії не лише Катриних залицяльників, але й того, кого вона сама покохала. Міняти шило на швайку і в новій сім’ї вести бої за незалежність вона не схотіла.

Попуст від родини Катерина дістала страшною ціною. В тридцять чотири роки, не в силах і далі йти проти себе і ховати свій талант, вона вирішила поховати саму себе. Чи, принаймні, налякати матір. Збулися необдумані слова: «Якби ж ти яка каліка була, то не такий би і жаль був!» – усе життя після невдалої спроби втопитися Катерина мучилася від болів у ногах і вже не могла, як колись, побігти за тридцять кілометрів, щоб замалювати потрібну квітку. Але поряд із тим художниця отримує і батьківське: «Ну, малюй, будь ти розпроклята! Лайки і доброго слова ти не слухаєш. А бити – я вже втомився, з тобою б’ючись!»

І Катерина з головою кидається у вир. Того ж, 1934-го, року, вона пише одну з картин, які принесуть їй світове визнання – «Берізку», вкрадену на виставці в Парижі. Лишився опис: красиве дерево із порубаними вітами – і за ним ввижається сама Білокур. Наступного року з’являються «Квіти за тином». На портрет племінниць Катерина витрачає три роки. А ще вперто опановує теоретичні премудрості живопису – композицію, технічні прийоми… Як самотужки (в її власній бібліотеці знайшли багато посібників), так і за допомогою усіх, хто готовий поділитися знаннями.

Зимою 1939-го року Катерина гостювала у двоюрідної сестри – Любові Тонконіг, дружини того самого мірошника, для чийого «театру на воді» вона створювала декорації. І там майстриня почула по радіо пісню у виконанні Оксани Петрусенко. Вражена, Катерина всю ніч складала листа оперній співачці – листа без розділових знаків і з наївною припискою «розставте самі коми й крапки, бо я цієї премудрості ніде не навчалася». Там вона написала і про свої поневіряння і, як доказ, вклала у конверт малюнок на полотні – калиновий кетяг. Лист не загубився тільки дивом, бо відіслали його майже навмання: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко».

Катерині пощастило – художниця натрапила на ту людину, якій однаково було, чи мала вона свідоцтво про закінчення школи. Сама Петрусенко, ровесниця Катерини, навчалась за фахом лише один рік, а решту навиків здобувала «в процесі», гастролюючи разом із провінційними трупами, і всесоюзного визнання добилася не набагато раніше, ніж богданівська майстриня. Порадившись із Павлом Тичиною, Оксана іде в Центр народної творчості. За розпорядженням, що надходить звідти у Полтаву, до Богданівки їде Володимир Хитько – голова місцевої художньо-методичної ради.