Глава 18. Приховані таланти тіньового герцога

Сайлас шад Лорг

— Супроводжуватимеш нас до палацу. І від сьогодні ти на безперервному чергуванні. Займеш одну з гостьових кімнат, — звертаюся до Ашера, коли входимо у вітальню.

Той спалахує миттєво. І коли навчиться стримувати себе?

— Ти дійсно вирішив відсторонити мене? В той час як ворог готується до наступу?

І він уже в курсі. Треба буде переговорити з розвідкою, не подобається мені як швидко розповсюджується інформація.

— Ти потрібен мені тут. Особливо, коли я знаходжуся в Зоні. Ситуація дійсно загострилася, і цим можуть скористатися, — говорю спокійно, спостерігаючи як він ледве не кипить від злості.

— Признач когось іншого для цієї роботи! Чому саме я маю її охороняти? Я можу бути корисним в Зоні!

Що ж, судячи з його реакції, моя ревність безпідставна. А я... ревнував?

— Ні, — я не повинен перед ним звітувати. Наказ є наказ. І якщо він ще цього не усвідомив, йому не місце в Зоні. Точно не зараз.

Ашер підтискає губи і знову хоче заперечити, але я його випереджаю:

— Ти відмовляєшся виконувати наказ?

Він ще сильніше стискає щелепи, так що аж губи біліють, і врешті витискає з себе:

— Ні, головнокомандуваче. Я виконаю ваш наказ. Перепрошую за свою нестриманість.

Подумки хмикаю — згадав з ким розмовляє! Головне вчасно.

— Не підведи мою довіру, Ашере. Ти не аби кого охороняєш. А мою дружину. Герцогиню Лорг.

Він киває і більше не говорить жодного слова. 

Кірана входить до вітальні рівно о пів на сьому. В темно-синій сукні, розшитій сріблястими візерунками, вона виглядає вишукано і благородно. Не розбираюся в моді, але можу відмітити, що її наряд пасує до мого чорного камзолу, який також оздоблений сріблом.

— Ти виглядаєш приголомшливо, — підвожуся їй на зустріч.

— Дякую, — відгукується ввічливо і подає мені руку. Та перед тим, як покласти її на згин свого ліктя, швидко цілую тонкі пальчики. Не знаю, хто з нас більше дивується моєму вчинку — я чи вона. Та ми вже крокуємо до виходу, і Ашер слідує за нами.

Спочатку допомагаю їй, а потім і сам сідаю в карету. Ашер супроводжує нас верхи, його перший  елементаль, як і мій, — кінь, тільки вогняний.

Ох, давно я не подорожував в кареті. Все тінью, або в крайньому випадку на Вінді. А тут майже півтори години сидіти на одному місці. В тиші.

— Як справи в школі? — запитую так, наче не підглядаю за Кіраною кожного дня.

Вона відводить погляд від вікна і повертається до мене. Хоч щось. В усякому разі не ігнорує.

— Все добре.

І тиша.

— Тобі подобається викладати?

— Так.

— А як тобі новий колектив?

— Чудово. Завдяки її величності мене добре прийняли, — відповідає і знову повертає голову до вікна, явно натякаючи, що вона вже зі мною «наговорилася».

Ну, я намагався. Здається півтори години тиші не така погана ідея. Хоча, маю ще одне запитання.

— Ашер тобі не дошкуляє?

Мені здалося чи вона здригнулася?

— Ні. Він нічим не зважає. Я звикла до охорони.

Киваю та також повертаюся до вікна. Я ж не ревную. Та і які можуть бути підстави? Ашер явно невдоволений тим, що я назначив його охоронцем Кірани і рветься воювати в Зону. А Кірана... Окидаю дружину уважним поглядом. Чи до всіх вона так насторожено ставиться, чи тільки до мене? І… про що я взагалі думаю? Вогневики не сьогодні — так завтра нападуть, а я розмірковую над тим чи не має моя дружина почуттів до іншого!

Решту дороги до палацу розмірковую вже про те, яким чином організувати оборону, кого поставити в першу лінію, як не допустити прориву.

Тому, коли приїжджаємо до палацу, настрій зовсім не відповідає святковій сімейній вечері. І навіть погрозливі погляди Іларії, коли Кірана цього не бачить, не мають на мене впливу. Та і моя дружина не те, щоб виглядала радісною. Як завжди, ввічливо холодна, особливо зі мною і Реєм. Хоча, здається, з Іларією спілкується більш охоче.

Смакую вино та розглядаю обстановку, доки брат, вчергове підтакує своїй дружині. Королева дійсно постаралася — невеликий стіл на чотирьох зі свічками та живими квітами створює романтичну камерну атмосферу. А зручні м’які крісла і терпке солодке вино так і спонукають розслабитися. Даремно я піддався цій атмосфері і не вслуховувався в їх розмову! Бо Іла цим миттєво скористалася.

— Сай, ти ж для нас заспіваєш? А я на дорні зіграю! Пам’ятаєш, як в студентські роки? — вона повертається до моєї дружини та підморгує їй. — Дівчата за ним тоді так і впадали.

Як розмова взагалі на цю тему звернула? Вловлюю на собі насмішкуватий погляд Рея — невже він!?

— Звичайно, він заспіває, — забиває брат останній гвіздок в труну моєї надії відмовитися від цієї затії. — Він же не відмовить двом прекрасним леді, — говорить з широкою посмішкою.

Як думаєте, яка пісня підійшла б Саю з існуючих (наша чи іноземна)? Яким ви уявляєте його голос? Бо мене на цей епізод наштовхнула прям конкретна пісня із нещодавних українських))) наступного разу скажу яка, цікаво чи з кимось буде збіг)))