Глава 16. Запальний охоронець

Кірана аль Адаш

— Ось так, твій вогонь це частина тебе. Не треба його боятися, — говорю, тримаючи розкриті долоні Лії, моєї учениці, у власних руках.

Поволі вогник, що формується в її руках, спочатку зовсім не сміливий, починає розгортатися і я посміхаюся у відповідь на щирий захват дитини, яка вперше змогла прикликати власну стихію.

Чесно кажучи, не думала, що основною проблемою у навчанні дітей буде саме страх перед вогнем, який відповідно і блокує їхні природні здібності. Зазвичай все навпаки — надто норовлива стихія погано піддається контролю. Під час навчання я не одну скатертину спалила, а ще підручник, парту і купу всього легкозаймистого.

Для цих дітей — вогонь це щось чуже, вороже. Їм важко прийняти власну суть і змиритися, що вони не народилися магами темряви, або хоча б повітря чи землі...

Але, тим не менш, ці діти, а як виявляється і дорослі, повноцінна частина суспільства Шадару.

Вартувало згадати про «дорослих», як Ашер входить в клас та нарочито галасно зачиняє двері. Звісно, Лія лякається, і вогонь гасне, так само як і захват в очах дитини.

— Урок закінчився ще десять хвилин тому, — говорить роздратовано цей... охоронець.

Роблю глибокий вдих-видих — поряд дитина, треба тримати себе в руках.

Вона і так засмутилася. Я спеціально затримала Лію після останнього уроку, сподіваючись, що без сторонніх очей їй простіше буде розслабитися та прикликати вогонь. Моя здогадка була вірною. І якби дехто не втрутився...

— Ти молодець! — підбадьорюю дівчинку, при цьому ігноруючи Ашера, що як насуплений сич стоїть біля дверей. — Ти вперше прикликала вогонь! Сама! Я так тобою пишаюся.

Щаслива посмішка повертається на дитяче обличчя.

— Наступного разу спробуємо ще, домовилися?

Вона не відповідає, а лише сором'язливо киває. По її погляду бачу, що вона дивиться на Ашера. От же ж... сич!

— Добре, а зараз можеш йти, — проводжу її до дверей та дівчинка стрімголов вибігає в коридор, вартувало лише відчинити двері.

Повертаю голову і заледве не впритул стикаюся з Ашером. Здається, навіть ластовинням на його обличчі стало яскравішим. Ще трохи і займеться як сухий хмиз влітку.

За тиждень супроводу я досить непогано його вивчила. Мушу визнати, сила його вогню вражає. Я легко можу його відчути. Думаю, що навіть Кайл, йому поступиться в потенціалі. Інше питання — тренованість. Це вже оцінити не можу, потрібно побачити його в бою. Та за цей час на мене так ніхто і не напав у відкриту. Або чекають слушної нагоди, або остерігаються мого охоронця — не зрозуміло.

А ще я переконалася, що неабияк його дратую. Самим своїм існуванням. Не можу назвати це відкритою ненавистю. Скоріше він мене зневажає, ніж ненавидить. Цікаво було б дізнатися причину. За цей тиждень не було слушної нагоди — Ашер заледве пару слів сказав, і присутність Хаші заважала. Але якраз зараз її немає поряд — мабуть, пішла до свого господаря, щоб підживитися темрявою, і так слідувала за мною тиждень безупину.

Чому б не скористатися цією нагодою?

— Я буду проводити урок стільки, скільки потрібно, — говорю спокійно, дивлячись в його зелені очі, у яких починає розгоратися вогонь. На щоках грають жовна, долоні стиснуті в кулаки.

Надто легко він піддається на провокацію. Дивно, що в такому віці він так слабко контролює свій норов, і відповідно стихію також. Чи це тільки на мене така реакція? 

— Я вам в няньки не наймався, — сичить крізь зуби.

— Правильно. Тебе найняли. Мій чоловік, — очікувала, що спалахне миттєво, проте він все ще себе стримує. Лише поодинокий язичок полум’я пробіг напруженою шиєю та загубився десь в рудому волоссі. Треба дотиснути. — Чи не це ти маєш робити? Слухняно чекати на мене та супроводжувати до школи і назад?

Роблю акцент на слові «слухняно». Знаю, що говорю як зарозуміла принцеска, але це і приносить потрібний ефект — язичків полум’я стає все більше.

— Ви… — починає говорити та різко замовкає, коли двері відчиняються і в клас входить її величність Іларія. Полум’я в його очах відразу гасне, язички зникають — дивовижно швидко він повернув собі контроль.

Ашер відходить в бік та вклоняється. Я також присідаю в реверансі.

— Ваша Величносте, — говоримо одночасно.

Іларія переводить підозрілий погляд з мене на Ашера.

— Кіро, все добре? — запитує стурбовано.

— Так, — посміхаюся їй якомога ширше. — Трохи затрималася. Але якраз збиралися вже йти.

— Добре, що ти вже звільнилася, — начебто і повірила мені, але погляд все одно пильний. — Хотіла запросити вас з Сайем на вечерю. Сьогодні о восьмій. У вузькому колі.

О, ні! Ще цього не вистачало.

— Дякую за запрошення. Ми будемо, — відповідаю. Утримувати посмішку стає все важче.

— Домовилися. Тоді побачимося ввечері, — вона ще раз оглядає нас обох, але врешті виходить з класу.

— Чекатиму на вас, — Ашер одразу виходить слідом за нею, залишаючи мене роздумувати над тим, що відбулося.