Глава 12. Школа чотирьох стихій і темряви

Кірана аль Адаш

Мені не віриться, що я погодилася. Ні, навіть не так — мені не віриться, що королева Іларія взагалі запропонувала мені стати викладачкою в школі чотирьох стихій і... темряви.

Оскільки офіційно я вважалася досить посередньою вогняною стихійницею, вона запропонувала мені займатися з наймолодшими дітьми, у яких тільки нещодавно прокинувся дар вогню.

В перший рік навчання діти вчаться контролювати стихію, і тільки після цього їх почнуть навчати застосовувати вогонь. Спочатку в побуті, а потім і в бою. Хоча, можливо, хтось так і залишиться побутовим магом. Це залежить і від вродженого потенціалу, і від тренованості. Стихійник із сильним, але не розвиненим потенціалом, це все одно що стихійник з посереднім потенціалом, але добре тренований. Будуть приблизно на одному рівні.

— Це школа, про яку я тобі говорила. Тут навчаються діти від п'яти до дванадцяти років. Ти будеш викладати тут. Сусідня будівля — для старших дітей, там вчаться до вісімнадцяти років.

— А потім? — уточнюю, коли виходжу з карети та приймаю руку одного із охоронців королеви.

Коли мимохідь дивлюся на нього, здригаюся і відводжу  погляд. Він також супиться, відпускає мою руку і відходить в сторону. Мабуть, подумав, що моя реакція викликана відразою до опіків на його обличчі, що тягнуться від шиї, покривають ліву щоку і скроню.

Але справа не в цьому. Я його впізнала. Саме я залишила ці мітки вогню на його обличчі і ледве не забрала життя. Шад Лорг врятував його тоді.

Ще одне нагадування, що тут в мене немає друзів. Тільки вороги. Коли вони дізнаються, хто я насправді — довго мені не жити. Спочатку з мене витиснуть всю можливу інформацію, а потім вб'ють. Ось і все.

І начебто треба було сидіти нижче трави, тихше води, і ні в якому разі не погоджуватися на сумнівні авантюри королеви, але... мені треба тренуватися. Зараз я майже на тому ж рівні, що і діти в цій школі. Так, досвід нікуди не подівся. Але сила вогню заледве не на нулі, і мені треба якомога частіше тренуватися, щоб швидше повернути собі весь потенціал.

А як би я могла робити це не виходячи з маєтку? Як би пояснила цю необхідність?

— Після — вузькопрофільне навчання в академії. Але вона знаходиться в іншому місці, — відповідає Іларія досить розпливчасто.

Я стримано посміхаюся і киваю, приймаючи її відповідь.

Вона впевнено крокує далі і я слідую за нею. За нами двоє охоронців, один з яких з опіками на обличчі. Ще двоє залишаються біля карети.

— Вогняний факультет відкрили досить нещодавно, десять років тому. До цього діти були на домашньому навчанні. Та з кожним роком вогняних магів народжується все більше і було прийнято рішення про відкриття окремого факультету. Тільки з викладачами біда. Із загальними дисциплінами все просто, а от досвідчених магів вогню катастрофічно не вистачає.

Вона повертається до мене та бере під руку.

— Ходімо, покажу тут тобі все.

Ми переступаємо ганок школи якраз тоді, коли роздається дзвоник. Спочатку тихий, а потім все голосніший сміх і гомін наповнюють будівлю.

Діти, що виходять з класів, радісно посміхаються, коли помічають королеву і з цікавістю розглядають мене. Учнів з даром темряви тут більшість, але є представники й інших стихій. Також помічаю декілька рудоволосих маківок. Невже вони і справді навчають їх на рівні з іншими стихійниками? Не вважають своїми ворогами?

Як ніколи відчуваю цей контраст: діти з темним даром народжені у Файросі приречені від народження, в той час як у Шадарі діти з вогняним даром, та й інші стихійники, навчаються в школі на рівні з магами темряви.

Королева вітається з дітьми, які хоч і досить недолуго, але вклоняються їй і роблять реверанси, щоб вже наступної миті кинутися обійматися.

І жоден з дітлахів не залишився без її уваги. Спостерігаючи за цією картиною зі сторони, не одразу помічаю, що хтось тягне мене за низ сукні, намагаючись привернути мою увагу.

— Люцию, — вигикую мимоволі. Хлопчик радісно посміхається, коли я його впізнаю.

Він виглядає набагато краще, ніж останнього разу, коли ми бачилися. Все ще досить худенький, але зі здоровим рум'янцем на щічках. 

— Як ти? — присідаю біля нього. Помічаю краєм ока, як охоронець з опіками на обличчі підступається ближче до нас. Думає, що я можу зашкодити дитині?

— Добре, — щербата посмішка стає ширшою. — Мене взяли в перший клас! І я вже вмію рахувати до десяти! Один, два, три... — він збивається на цифрі сім, хмурніє. 

— Вісім, — підказую. 

— Вісім, дееев'ять... десять! 

— Ти молодець, Люцию, —  хвалю малого. 

— Так, якщо буду слухняним хлопчиком, то мама обов'язково повернеться. 

Серце стискається, коли чую ці слова. Він все ще чекає на свою матір. Матір, яка від нього відреклася і прирекла на смерть.

Я ще раз обіймаю його і в цей час знову роздається дзвоник. 

— Ой, в мене урок, — він виривається з моїх обіймів і разом з іншими дітьми біжить до класу. 

Вже за пару хвилин в коридорі знову стає тихо. Лише приглушені голоси викладачів доносяться з-за дверей. Встаю та помічаю на собі задумливий погляд королеви.