Глава 10. Перша шлюбна ніч

Кірана аль Адаш

— Чи готові ви привести дітей в цей світ, благословенних стихією, та виховати їх згідно із законами Світла і Темряви?

Діти? Наші з ним? Чому я не подумала про це раніше? А якщо я завагітнію... Буду носити його дитя. Дитя темряви... 

Він досить сильно стискає мою руку, і вичікуюче дивиться мені в очі. 

— Готова, — відповідаю, намагаючись додати твердості моєму голосу. Не виходить.

Треба уявити, що це лише страшний сон. Я зможу вирватися з цієї пастки! Чого б мені це не вартувало!

Він перший говорить свою обітницю. Невже йому не гидка сама думка, що його дружиною буде вогняна магиня? Ми ж вороги для них! Якби там не було, а від його рук загинули десятки вогняних магів. Я і сама ледве не загинула.

Коли настає черга моєї обітниці, все-таки збиваюся, і, щоб продовжити далі, подумки додаю «Я не приймаю твою темряву і ніколи не прийму!».

Храмовник завершує церемонію, з'єднуючи наші руки. Здригаюся від короткого уколу в долоню, але мій чоловік міцно тримає мою руку. Що це було? Його темрява? Хотів нагадати за кого саме я виходжу заміж?

Звісно, ці запитання вголос не задаю, і ми мовчки виходимо з храму. Вінчання завершено. Тепер він мій чоловік.

Король і королева вітають нас із весіллям: король стримано і урочисто, королева по черзі обіймає мене і шад Лорга та запрошує до святкового столу.

Всі її подальші намагання завести бесіду під час вечері розбиваються об мої короткі ввічливі відповіді. Шад Лорг також небагатослівний, як і сам король. Здається, його високість не цікавить чи буде наш шлюб щасливим, головного він досяг — вогняна магиня увійшла в його родину, і тепер мене можна демонструвати іншим країнам як переможний трофей.

Врешті він і говорить своїй дружині, що нареченій час вже «відпочивати».

Здригаюся. Чому я не підтримувала розмову з королевою Іларією? Можливо, я змогла б потягнути час? Але щоб це дало... Нічого. Я нічого не можу вдіяти зараз. Лише продовжувати грати роль покірної молодої дружини... доки не поверну собі сили.

Встаю з-за столу та йду за королевою. На мій подив, більше заговорити до мене вона не намагається, лише кидає на мене стривожені погляди час від часу.

Покої, в які вона мене приводить, не ті, в яких я ночувала. Вони більші і розкішніші. І в кожній деталі відчувається, що вони належать чоловікові — панелі з темного дерева, темні штори, два масивні крісла біля каміну — все стримано і мінімалістично.

Єдиний виняток — туалетний столик в кутку, який ніяк не підходить під загальний інтер'єр кімнати. Зі світлого дерева, з дзеркалом у витонченій рамі з квіткового орнаменту.

— Невеликий подарунок від мене, — говорить королева, коли помічає мій погляд.

— Дякую.

Вона киває у відповідь і наказує двом покоївкам, що вже чекали на нас, «братися до роботи». Ті спритно допомагають мені зняти сукню та одягнути нічну сорочку. Прибирають шпильки з моєї зачіски та розчісують волосся.

Чужі доторки дратують. Я не хочу, щоб мене чіпали! Та чи це найгірше? Найгірше очікує попереду... Не одразу помічаю, що покоївки пішли, а я так і сиджу на стільці перед дзеркалом.

— Кірані, — звертається до мене королева, яка стоїть позаду мене. — Ти знаєш, що відбувається між чоловіком і дружиною під час шлюбної ночі?

Я вловлюю погляд її блакитних очей у відзеркаленні. Такі ж як і у моєї мами.

— Так, знаю, — прикриваю очі і просто очікую доки вона піде.

Коли чую, як врешті зачиняються двері, встаю та підходжу до вікна, щоб розчинити навстіж — мені потрібно повітря. Негайно! Відчути цей ковток свободи!

Нічний вітер холодить шкіру, викликаючи тремтіння. Але я все одно жадібно дихаю на повні груди.

Це всього лише тіло. Немає значення, що з ним відбувається. Головне це душа. Те, що всередині... Просто потрібно перетерпіти. А потім я знайду вихід. Підкуплю когось з прислуги, чи сама знайду можливість вийти в місто. Мають же і тут бути чорні зіллєвари. Ніколи не користувалася їхніми послугами, та все буває вперше.

— Для тебе настільки неприйнятний наш шлюб, що ти вирішила вбитися? — чується з глибини кімнати і я чіпляюся за підвіконня так, що аж пальці біліють.

Як він так тихо увійшов? 

Обличчям до нього не розвертаюся. Не хочу його бачити. Не хочу!

— Мені стало зле, хотіла подихати повітрям, — воліла б я, щоб мій голос звучав непохитно, сміливо… але тремтить так само як і я сама.

У відповідь чується короткий хмик і кроки, що наближаються.

Гарячі долоні лягають на плечі, обпікаючи шкіру. Він розвертає мене до себе, не залишаючи між нами простору. Шад Лорг все ще вдягнений, на мені ж напівпрозора сорочка, яка не захищає мене від пряжки металевого ременя, що впивається в живіт.

Вікно з грюкотом зачиняється, і я помічаю як стінами повзе темрява. Скупий вогонь свічок, що покоївки залишили в кімнаті, не здатен її розігнати. Не здатен мене захистити. 

Я відвертаюся та заплющую очі. Потрібно перетерпіти. Це всього лише тіло. Це не я.