Глава 7. Коріння ненависті

Кірана аль Адаш

Чому?! Чому саме ВІН?!

Після переміщення в Шадар мене майже одразу відправили в королівський палац. Попри те, що була глупа ніч, король Рейнард Другий зустрів мене особисто наче його і не розбудили посеред ночі. Хоча хто їх знає, цих магів темряви...

На фоні його дорогого вишуканого вбрання, я виглядала ще жалюгідніше — туфельки і сукня в засохлому бруді, не кажучи вже про відсутність шматка верхньої спідниці. Відчувала себе якоюсь жебрачкою перед вельможим, як не намагалася триматися гордо. Добре, що хоч вмитися дозволили перед тим, як зустрітися з королем особисто.

Він поводився так, наче і не помічав нічого дивного в моєму вбранні: ввічливо цікавився як я добралася до Шадару і чи не завдав портал мені значного дискомфорту, запитував про причини мого неочікуваного візиту… Візиту! Аж самій смішно!

Одним словом допитував у ввічливій манері. Та я була вдячна, що допит проходив саме так.

Я відповідала коротко і чесно (наскільки це було можливо): розповіла про заручини з лідгарцем, що і стало очевидною причиною моєї втечі. Звісно, він і сам зробив висновок, що такий вчинок короля Файросу пояснювався тим, що він дізнався про мою допомогу магам темряви в порятунку дітей. Я лише підтвердила цю думку.

«Шадар дасть вам захист якого ви потребуєте. Я даю вам своє слово»  — врешті почула, відчуваючи певне полегшення.

Начебто всі ключові питання були вирішені, чай, який мені ввічливо запропонували, випитий, та чомусь він не спішив мене відпускати. Розмова, відверто ні про що, все продовжувалася і продовжувалася, і це вже почало насторожувати.

Що він задумав? Хотів би арештувати — вже б арештував, а не вів ці пусті етикетні балачки впередсвітанкову годину.

Напруження і відчуття небезпеки росло з кожною хвилиною, доки до особистого кабінету короля не увірвався... ВІН.

Від стриманого хрипкого «Ваше величносте, викликали?» серце закалатало в грудях, в скронях почало тиснути. Що він тут робить? — перша думка. Не треба мене йому представляти! — друга, на межі відчаю. Та король вже спішить представити мене… Сайлосу шад Лоргу — Тіньовому герцогу і моєму найлютішому ворогу. Після Геріха, звісно.

Я повертаю голову в його бік, щоб зустрітися зі спокійним поглядом темних очей, що з цікавістю мене розглядають. Якби він тільки знав, хто саме сидить перед ним... Ненавиджу!

Він, не помічаючи моєї реакції, спокійно представляється та вклоняється. Мені нічого не залишається, як тільки зробити реверанс у відповідь та сісти на своє місце, намагаючись хоч якось контролювати власні емоції та реакції. Не можна себе видати!

На щастя, король говорить до Тіньового герцога. Хоче довірити ЙОМУ мій захист? Вогняний боже, що може бути гірше? Може... Він хоче нас одружити!

Я здіймаюся на ноги швидше ніж встигаю взяти під контроль емоції, які і так вирували на межі.

Дурна! Не можна було! Потрібно було тримати себе в руках! Навести беззаперечні аргументи, чому цей шлюб неможливий. Натомість я домоглася лиш того, що мене виставили за двері, як надокучливу дитину, попередньо пообіцявши, що за сукню можу не хвилюватися і весілля відповідатиме моєму статусу...

Весілля! З НИМ!

Мовчазний камердинер веде мене довгими коридорами, доки не залишає в гостьових покоях — хоч обставлена кімната дорогими меблями, але ніякої індивідуальності в ній не відчувається. Мабуть, в мені цієї індивідуальності також не відчувається, якщо всі розпоряджаються моїм життям як їм заманеться, не питаючи моєї думки.

Втекла з однієї пастки, щоб одразу втрапити в іншу! Але зараз я не бачу жодного виходу! Я в чужій ворожій країні, безсила...

Зрадницька думка змією проникає у свідомість — не треба було рятувати дітей, краще б думала про себе і тікала, як планувала... Ні! Ні... Я б не змогла так жити. Знаючи, що могла врятувати їх, та не врятувала. 

Здригаюся від стуку в двері — це покоївки принесли нічну сорочку. На пропозицію набрати ванну лиш киваю головою. Відпускаю дівчат, як тільки ті набирають для мене воду. Більше мені їх допомога не потрібна. Я хочу побути сама, без сторонніх настрожливих поглядів.

Гаряча вода допомагає змити бруд, та не песимістичні думки. І вартує тільки згадати про свого… нареченого, як нутрощі скручує в тугий ком. Ні вдихнути, ні видихнути. На очі навертаються сльози, і я раз за разом плескаю водою в обличчя, щоб не розплакатися.

Я плакала лише тричі: коли загинула мама, коли Геріх вбив мою Хашу, і коли мені довелося вбити мого другого елементаля — Лая, під час бою з… моїм нинішнім нареченим. Ненавиджу себе за це рішення! Ненавиджу його за те, що я вимушена була це зробити, щоб врятувати власне життя!

Як сьогодні пам'ятаю той день, один з найгірших у моєму житті. Я вже не перший раз брала участь у сутичках з магами темряви на межі із Зоною попелу. Але саме в той день я вперше зіткнулася з Тіньовим герцогом, якого навіть досвідчені вогневики боялися. Чи могла я відступити тоді? Ні! Майбутній король, нинішній Бастард короля, не міг собі цього дозволити! Найнеобичніше рішення в моєму житті…

Він грав зі мною як кіт із мишкою, а я навіть і не підозрювала, що мене заганяють в кут. Доки не стало надто пізно. Доки його темрява не вчепилася в мене мертвою хваткою, а мій вогонь не почав гаснути. Лай, в оточенні двох вовків — породжень темряви, також нічим не міг мені допомогти. Час йшов на секунди, і я втрачала сили та…життя. І єдиний вихід, те, що і врятувало мене — поглинути стихію Лая, вбити його, щоб вирватися з темряви…