Глава 6. Наказ короля

Сайлас шад Лорг

— Саааай! — чується протяжне, коли наближаюся до дверей спальні. Беру рушник  та огортаю навколо стегон, перш ніж вийти з купальні.

Кроу сидить на приліжковій тумбі і досить однозначно дзьобає по замку.

— Терррмінове повідомлення!

Хмикаю. Якою б терміновою не була звістка від брата, проте цей пронира і слова більше не скаже, доки не отримає частування. Паскудний в нього характер, як не крути. Не дарма елементалі схожі на своїх творців.

Підходжу до тумбочки та відкриваю шухляду. Кроу одразу видзьобує звідти горіх, але коли тягнеться лапою до іншого, різко зачиняю шухляду.

— Повідомлення, — нагадую йому.

Він невдоволено кряхче, але все-таки говорить.

— Чеккаю тебе в палаці, террррміново.

Кажу ж, паскудний характер, як і у його господаря.

І півгодини не пройшло з мого повернення в маєток після двотижневого чергування на межі Зони попелу, а брат вже викликає мене в палац. О четвертій ранку.

Тим не менш Кроу отримує другий горіх і одразу розчиняється в темряві, а я тим часом починаю одягатися.

Роздумую наскільки дійсно терміново потрібна моя присутність. Після переходу тінями з Зони попелу я все ще не відновився і не хотілося б витрачати останні сили на ще один перехід. От якби мені хоча б пару годин дали перепочити… Та це вже я розмріявся. Не з моєю посадою. Та не з моїм братом.

Вирішено — візьму Вінда: і він мого повернення зачекався, і я трохи розвіюся, доки доберуся до палацу. Нічого з моїм вінценосним братиком не станеться якщо почекає годинку. Було б справді терміново — сам би вже сюди прибув.

Вінд радісно ірже, коли входжу до конюшні і темрявою просочується зі стійла, щоб вже за секунду матеріалізуватися біля мене.

Інші коні, відчуваючи магію, тривожно переминаються в своїх стійлах. На відміну від Вінда це звичайні тварини, а не елементалі.

Гладжу чорну морду та гриву свого першого елементаля. Давно я не приділяв йому увагу. На межі із Зоною попелу від нього зиску мало, і ризикувати ним задарма я не хотів.

Виводжу коня на подвір’я та заскакую йому на спину, сідло він не визнає — це вам не звичайний кінь. Вінд вдоволено гарцує і зривається одразу ж у галоп. Ліворуч і праворуч матеріалізуються Шада і Морок — ще два моїх вовків-елементалів. Вони не проти скласти нам з Віндом компанію і супроводити до палацу.

Їхати околицями саме задоволення, хоча і місто досить пустинне у передранкову пору. Тому до палацу прибуваю навіть раніше ніж очікував. Вдячно гладжу Вінда та тріпаю за гриву, а потім відпускаю — він обертається темрявою, щоб повернутися додому. Не знаю як довго мені доведеться тут бути. Найімовірніше заночую в своїх покоях в палаці. Треба поспати хоча б пару годин.

Шада і Морок також розчиняються в темряві, вовки не дуже люблять замкнутий простір. Та будуть десь неподалік і прийдуть одразу, як тільки покличу.

Палацова охорона при вході доповідає, що король очікує на мене в своєму кабінеті. Хто б сумнівався. Все як завжди.

Та цього разу брат зміг мене здивувати.

Я входжу до його кабінету стрімким кроком без попереднього стуку — ще чого, терміново так терміново! Фразу: «Чого кликав, що вже трапилося?» проковтую, як тільки інтуїтивно відчуваю, що він у кабінеті не один.

Рей, що сидить в одному із крісел біля каміну, вигинає брову, коли двері, вдаряються об стіну. 

— Ваше величносте, — кланяюся чемно, хоча і з запізненням, а потім причиняю двері — Викликали?

— Так, Сайласе. Дякую, що прибув так швидко. І години не пройшло, — говорить стримано, але я чую в його голосі легку іронію — він то знав, що тінями я б перемістився в палац миттєво. — Проходь, я представлю тебе нашій гості.

Він вказує мені на одне з крісел біля себе. «Гості» я не бачу, її крісло розміщено спинкою до мене і повністю закриває її силует. Коли підходжу ближче й бачу хто саме сидить навпроти мого вінценосного брата, зупиняюся, не вірячи власним очам.

«Гостя» повертає голову в мій бік і зустрічається зі мною поглядом. На секунду здається, що в сірих очах мигтить ціла буря емоцій і найсильніша з них — ненависть. Здалося? 

— Дозволь представити тобі принцесу Файросу Кірану аль Адаш, — говорить брат, з цікавістю спостерігаючи за нашими переглядками. 

Насправді йому і не треба було її представляти. Я зрозумів, хто переді мною, в ту ж мить, як тільки побачив, хоча фактично ми і не знайомі. І ніколи б не мали бути знайомими. А ще її точно не мало б тут бути, в кабінеті мого брата, та і на землях Шадару взагалі.

Але яскраво руде волосся, витончені виразні риси обличчя та іскра вогню в її очах підказали, що переді мною дійсно принцеса Файросу власною персоною.

Вивчаючи її обличчя, не одразу помічаю недовершеність в загальному образі — низ розкішної сукні брудний та розірваний, наче хтось шмат відірвав. Стає все цікавіше.

— Герцог Сайлас шад Лорг, — представляюся їй і злегка вклоняюся.

Вона врешті встає і робить реверанс. Та у відповідь — ні слова.

Ми синхронно сідаємо в крісла — вона в те, де і сиділа до цього. Я між нею і братом.