Глава 5. Шляху назад не буде

Кірана аль Адаш

Мені шість або сім років. На мені ошатна блакитна сукня, що робить мої сірі очі виразно яскравими. Хвилясте руде волосся зібране у високу зачіску, як у справжньої дорослої високородної файї! Мама, яка сидить навпроти мене в кареті, також одягнена вишукано та святково. Сукня з темно-зеленого шовку пасує до кольору її очей, мідне густе волосся заплетене в товсту косу та прикрашене діадемою. Моя мама — королева! А я принцеса. І ми їдемо в королівський палац мого батька — Величного короля Файросу!

Я нечітко пам'ятала, як саме він виглядає, якщо не враховувати портретів з підручників, де він завжди зображувався кремезним чоловіком з рудим волоссям та бородою, на вогняному коні-елементалі з мечем у руках. Від тих портретів зовсім не віяло рідним та знайомим. Єдине, що запам'яталося в нашу останню зустріч — такі ж сірі очі, як і мої.  Звісно тоді я була ще зовсім маленькою — лише третій рік пішов — і не пам'ятала багато, а мама чомусь не хотіла розповідати.

Зараз мені вже майже сім.  В радісному передчутті я їду в палац — скоро побачу батька!

Від нетерпіння я весь час совалася на сидінні карети, не знаючи куди себе подіти від нудьги — спостерігати за одноманітними полями-деревами набридло вже через десять хвилин.

Пил з відкритих вікон, а якщо їх закрити то нестерпна задуха, лише погіршували ситуацію.

Вартувало лише в'їхати до столиці, як я прилипла до відкритого вікна, скільки мама не намагалася загнати мене вглиб карети та закрити шторки. Де там! Тут же стільки всього цікавого! Стільки людей! Магів, таких самих як і я, про що свідчило їх яскраво руде волосся, або навіть наявність елементалей.

Врешті мама здалася моєму дитячому азарту та радості. Карета значно сповільнила свій хід, і не поспішаючи котила переповненими вулицями, а я із захватом ловила кожну деталь, кожну цікавинку. Доки в цьому новому вогняному різнобарв'ї око не вичепило щось насторожуюче чуже.

Хлопчик, старший за мене, мабуть на пару років, підчепив яблуко з відкритого прилавку. Не рукою. Магією. Я з подивом дивилася як чорний джгут оповив червонобокий фрукт та потягнув його до рук хлопчика. Не одразу, але врешті в голові клацнула здогадка — магія темряви! Я вчила цього на уроках історії!

— Мама! Мама! Там маг темряви!

Я повертаюся до матері, яка, так само як і я, визирає з карети та бачить куди я показую.

— Тихше, доню, тихше.

Вона намагається втягнути мене назад в карету, та в цей час до нас під'їжджає на коні один з магів охоронців, що супроводжували нас дорогою з маєтку.

— Що сталося? — запитує спохмурніло, звертаючись до матері.

— Нічого. Все добре. Їй здалося. Мабуть, перехвилювалася.

— Ні! — заперечую, невже мама не бачила? —  Там був маг темряви. Ось там! — показую пальцем на місце, де бачила хлопчика, хоча така поведінка і не личить файї. — Він потім побіг в той провулок. Мамо, я точно бачила!

Охоронець киває іншомому, що також уважно слухав мої слова, і той одразу направляється у вказаному мною напрямку. А я із жадібною цікавістю спостерігаю, як він повертається з перекинутим через сідло хлопчиком, який намагається пручатися. Чорні стрічки б'ють в усі боки, та вогняна хвиля швидко їх пожирає. Вогняний охоронець киває нашому супроводжуючому та скаче у невідомому напрямку.

Я задоволена та горда своїм вчинком. Я щойно впіймала ворога! Особисто! Батько буде мною пишатися, треба обов'язково йому розказати!

— Я молодець! Правда? — запитую у матері, але так і не почувши відповіді, розвертаюся до неї. — Правда, мамо?

Вона нічого не відповідає. Лише сумно хитає головою. Я притихаю та чемно сідаю на своє місце. 

— Мамо?

Сон як завжди обривається на одному й тому самому місці. Той погляд матері я пам'ятаю до сих пір. Лише згодом я зрозуміла, що прирекла ту дитину на смерть.

Жагуче відчуття провини, сорому затоплює мене з головою, і я не одразу усвідомлюю де я знаходжуся.

Шеймудський ліс. Діти, яких я маю врятувати. Очікування на магів темряви.

Вловлюю на собі погляд Айзека, який також не спить. Він сидить обпершись об повалене дерево в пару метрів від мене, закутаний в мій плащ Люциус згорнувся у нього на колінах. Щоб уникнути уважного погляду хлопця, відвертаюся і однією рукою підкидаю хмиз та сухе гілля у вогонь, іншою — тримаю дитину.

Вона так і не прокинулася, ні разу за час нашої досить довготривалої подорожі каналізацією. І навіть ті декілька крапель енергетичного зілля, що я накапала їй на язик, не привели її до тями. Дихання рівне і спокійне, наче вона просто спить. Але, впевнена, що на неї якимось чином вплинули, не знаю точно як. Сподіваюся, маги темряви зможуть їй допомогти.

Прикриваю очі та також спираюся на стовбур, але спати я більше точно не буду. Досить з мене і одного кошмару-спогаду. Насправді, мабуть, найболючішого. Можливо, тому що це було початком кінця мого безтурботного дитинства. Або через те, що цей спогад — останній про мою матір, навічно закарбувався в моїй голові.

Після нашого приїзду та зустрічі з батьком, я залишилася в палаці, а матір відправили назад у маєток. Мені навіть не дали з нею попрощатися. Потім за місяць до палацу прийшла страшна звістка — королева впала з коня і загинула. Нещасний випадок.