Глава 4. Рішення, що змінюють життя

Кірана аль Адаш

Я встигаю підскочити до управляючого, акурат в той момент як він розгортає лист. Здивування і вдоволення в його очах, коли до нього доходить суть прочитаного, змінюються на шок і переляк, коли я навідліг б'ю його по голові важкою золотою попільничкою. Ще удар — і гостра частина статуетки, що прикрашає попільничку, пробиває скроню. Я знала, що його жага золото колись його погубить та не думала, що настільки буквально.

Охоронець вдаряє в мене ззаду вогнем, та для мене він загрози не несе — хоч я і сама зараз порожня, але не знайдеться те полум'я, що може мені зашкодити. Віддати належне цьому воякі, він це теж зрозумів. І на відміну від мене в нього окрім стихії є ще гострий меч. А у мене зі зброї — золота попільничка.

Скористатися своїм мечем він не встигає — чорна удавка затягується на його шиї та відкидає назад, як тільки він ступає крок в мій бік.

Я зустрічаюся поглядом зі старшим хлопцем, його очі затягнуті непроглядною темрявою, яка не розсіюється доки охоронець не затихає.

На обличчі юного мага темряви і м'яз не поворухнувся. В очах ні страху, ні жалю про скоєне. Він робить це не вперше. Не вперше вбиває.

Обходжу стіл і, взявши перший ліпший папірець, наспіх пишу записку, яку завіряю особистою печаткою управляючого, що все ще вдягнута на його палець. Це наш пропуск назовні. Так собі гарантія. Та краще ніж нічого.

— Йдіть за мною, швидко і тихо. Очей не підіймайте, говорити за необхідності буду я, — наказую дітям, в перше чергу найстаршому, бо саме він і може створити додаткові проблеми, які нам зараз зовсім не потрібні.

Хлопець коротко киває, менший лиш дивиться на мене переляканими очима — щойно на його очах безжально вбили двох людей.

Коли виходимо з кабінету, біля дверей нікого немає. Помічаю в кінці коридору двох охоронців, що визирають у вікно, стоячи до нас спинами. Певно намагаються зрозуміти чому дзвенить тривога. В цьому разі цей хаос нам на руку. На щастя, коли йдемо до виходу нас ніхто не зупиняє, а охоронцю на вході достатньо того папірця з печаткою, що я тичу йому в обличчя.

Везіння закінчується, коли заходимо в провулок, де мав би чекати візник. Його немає, як і мого наплічника. Зло стискаю щелепи. 

Звісно, переміщатися у відкритій кареті не кращий варіант, але йти пішки — зовсім погана ідея. Не тільки тому, що мене шукають. Цей район досить небезпечний, а я навіть зброї не маю, щоб захистити себе і дітей.

— Навіщо ти нас врятувала і куди ведеш? — доноситься в спину суворе. Так і не скажеш, що так зі мною говорить підліток.

— У безпечне місце, де вас не будуть переслідувати, — відповідаю на друге запитання, ігноруючи перше.

— Додому? — надія в дитячому голосі молодшого хлопчика вкотре розбиває мені серце. Відповісти йому я не встигаю. 

— Я тобі вже казав — забудь про своїх батьків. Вони зреклися тебе, — зло відрубає підліток. На очах молодшого одразу набігають сльози.

— Ні! Мама сказала, що повернеться за мною, якщо я буду слухняним, — заперечує гаряче і вперше відриває свої маленькі пальчики від штанів старшого.

О, Боги…

Опускався навпочіпки та обережно обіймаю малого за плечі.

— В тебе буде новий дім. Затишний. І тобі не потрібно буде нічого боятися. Поряд з тобою будуть такі ж діти як і ти. Твоя мама знайде нас там. Добре? А зараз нам треба йти.

Ненавиджу себе за цю брехню, та дитяча істерика зараз неначасі. Треба тікати. Знати ще б куди і як.

— Нас схопить перший же патруль, — зауважує старший.

І не посперечаєшся.

— Так. Але залишатися на місці також не можна. Кількість патрулів буде тільки зростати, пошуки посилять, нас знайдуть.

Бо будуть шукати мене — додаю подумки.

У відповідь він лиш віддає мені спляче немовля до рук, що я ледве встигаю його перехопити та хапається за важкий каналізаційний люк в пару метрів від нас.

— Якщо не можна йти містом, значить будемо йти під містом, — говорить, коли відтягує люк.

В ніс б’є важкий запаморочливий сморід, та на відміну від мене, хлопчик і не морщиться. Здається, я починаю здогадуватися як він зміг дожити до свого віку і не бути спійманим шукачами.

Він знову забирає в мене немовля.

— Спускайся першою. Я подам дітей.

Ігнорую той факт, що мені тикає і командує тринадцятирічний хлопець. Підхоплюю спідниці та починаю спускатися вниз. Дихання перехоплює, в голові ледве не паморочиться від задушливого смороду.

— Дихай ротом, — підказує хлопчисько.

Порада і дійсно доречна, стає легше. Опускався на вогку, холодну землю, туфельки тонуть в багнюці. Хоча б так, а не по коліна.

— Я готова, — кричу нагору.

Першим він подає мені хлопчика, і я швидко підхоплює його під пахви та опускаю на землю поряд із собою. Відчуваю як рученята хапаються за мою сукню. Потім подає мені немовля. Дивуюся, що дитина так міцно спить і не прокидається навіть від цього шаленого смороду. Та що я можу знати про немовлят.