Глава 3. Порятунок чи пастка?

Кірана аль Адаш

Попри ці думки, рука сама тягнеться до зілля миттєвого заживлення ран та розкішної зеленої сукні — принцеса має виглядати дорого і благородно навіть на території в’язниці, а заляпаний кров’ю одяг та розбита губа викликали б чимало непотрібних запитань, що похитнуло б і так моє вкрай хитке становище. «Імпровізуй, коли всі плани не діють» — правило номер три. І саме цим я збираюся зайнятися.

Імпровізувати, ризикуючи власним життям. Бо інакше я не можу. Я ніколи не вибачу себе, якщо навіть не спробую їх врятувати.

Далі — жодних сумнівів, лише механічні відточені дії — прибрати рани на обличчі і руках, змити кров, переодягтися, накинути плащ хоч і з добротної тканини та менш примітний ніж дорога сукня.

Гроші та коштовності кладу в приховані кишені. Вагаюся, що ще можна взяти, і врешті зупиняю вибір на кровоспинному та енергетичному зіллях — більше нічого не влізе в кишені. Все інше залишається в скромному наплічнику, який беру з собою.

Останній штрих — розвести багаття та піти доки пожежа не привернула зайву увагу.

Коли через два квартали сідаю у відкритий екіпаж, спостерігаю як між стріхами будинків підіймається в небо густий дим. 

— Куди? — хрипкий голос візника вириває мене із думок.

Він з масною жадібною цікавістю розглядає мене — це дійсно не той район в якому можна зустріти файю в такому дорогому вбранні. Та і будь-яку благородну файю взагалі.

— До Центральної в'язниці, — відповідаю холодно та перехоплюю його погляд. — І швидко, — кидаю йому до рук один золотий.

На жаль, меншого номіналу з собою не маю. І золотий лише підживлює його жадобу — підхоплює його та пробує на зуб, а потім розвертається до мене. 

Все що я можу — зблиснути вогнем в очах — дешевий дитячий трюк, та в купі з яскраво рудим кольором мого волосся, що вказує на мою приналежність до стихії вогню — цього вистачає, щоб відігнати дурні думки з його немитої тижнями голови.

Він невдоволено крекче та врешті стьобає коня батогом. Сильно і безжально, наче виміщає свій гнів і розчарування на тварині.

Відкидаюся на сидінні та якомога щільніше закутуюся в плащ. Добре, що вже вечоріє — менше уваги до моєї нескромної персони.

До місця призначення добираємося швидко, і я наказую кучеру зупинитися біля сусіднього будинку, з бічного входу в'язниці, та чекати на мене. Для мотивації кидаю йому ще один золотий. Наплічник доводиться залишити в кареті, з собою взяти не можу — не відповідає він моєму нинішньому образу.

Впевнена, що речі будуть прискіпливо оглянуті. Є чим поживитися і без золота та коштовностей — одне зілля чого вартує.

Сподіваюся лише, що цей бовдур не знає його цінності, і золото для нього виявиться більш «твердішою» платою.

Впевненим кроком наближаюся до бічного входу в'язниці. Яка вірогідність, що ним і повернуся? Цього разу вкрай невисока.

— До файя Гріо аль Ашкера, — тим не менш говорю впевнено обумовлений заздалегідь пароль, коли підходжу до двох вартових.

Зачувши цю фразу, ті у свою чергу мовчки відкривають переді мною двері. Один із них залишається біля входу, інший — веде мене до кабінету управляючого, хоч шлях туди я знаю чи не краще за нього — прямо темним вогким коридором, повернути направо до гвинтових сходів, піднятися на два поверхи вгору, знову направо до бічного коридору і ось вони — двері, що ведуть до володаря цієї місцини — файя Тайрена аль Ярда. Чоловіка середнього віку з непримітною зовнішністю — темно-руде волосся, мутні зелені очі, невисокий та худорлявий. Не кожен би здогадався, зустрівши його на вулиці, хто він такий і яку посаду займає. Не дізналися б що він — жорстокий і хворий на голову покидьок, жадібний до грошей і розкоші. Проте остання його вада мені на користь — не одне дитяче життя вдалося викупити з цієї в’язниці.

Коли входжу до його кабінету,  не менш багатого ніж кабінет самого короля, та одразу знімаю капюшон, даючи змогу себе опізнати.

— Файя, — звертається до мене фай Тайрен, не називаючи мого повного імені — і у стін в'язниці є вуха. Він встає зі свого розкішного крісла та опирається руками на позолочену стільницю. В його його темно-зелених очах на секунду зблискує полум'я, видаючи його емоції. — Неочікуваний візит... Та як завжди радий вас бачити. Сідайте, будь ласка, — посміхається вдоволено і вказує мені на стілець навпроти його столу. Знаю, що радий він не мені, а додатковому хабарю. Витягне з мене не одну сотню золотих  за цю «неочікуваність».

— Плани змінилися, — відповідаю сухо, ігноруючи його пропозицію присісти.

— Плани значить змінилися, — повільно розтягує кожне слово, та вальяжно сідає в своє крісло, — Але наша домовленість була на завтра. І ви знаєте наскільки делікатна... ця справа. Боюсь, що я не зможу вам допомогти.

Мовчки кидаю йому на стіл мішечок повний золотих — там рівно п'ять сотень — стандартна ціна за його «допомогу». Потім додаю ще один — з такою ж сумою.

— За незручності доставлені вам моїм неочікуваним візитом та порушеними домовленостями.

Він швидко висипає золото та починає перераховувати монети. В голові з'являється образ жадібного візника. Між ними ніякої різниці. Та, якби фай Тайрен лише здогадувався, що принцеса Кірані наразі біженка поза законом, тричі б подумав, чи вартувало брати те золото, чи ні. На моє щастя про моє зникнення ще не довідалися, або до нього не дійшла ця звістка.