Глава 1. Новий бастард короля

Кірана аль Адаш

Хоча мої туфельки легко ступають на кам’яну кладку підлоги і йду я майже безшумно, як і належить високородній файї, але кожен власний крок дзвенить металом у вухах. Розумію, що це лише моя уява і оксамитові туфельки, на відміну від звичних важких металевих чобіт, не можуть видавати такий звук. Зараз я — принцеса Кірана аль Адаш, рідна донька короля Файросу, а не бастард, який навіть власне обличчя ховає за металевою маскою. 

Розумію це, але дзвін у вухах не проходить. Лише коли охоронець, який мене супроводжує до кабінету короля, зупиняється та гупає у міцні дерев’яні двері, здригаюся. Нарешті тиша в моїй голові.

Ми мовчки стоїмо біля дверей, очікуючи, доки мене впустять спочатку в прийомну, а потім вже після прискіпливої перевірки, в кабінет його величності Геріха аль Адаша. Подібна процедура обов’язкова для всіх. Навіть для мене. Особливо для мене.

Коли двері нарешті відчиняються і я входжу всередину під суворим поглядом вицвілих очей файя Зареза — вірного секретаря та правої руки його величності — власний вогонь обпікає груди, примушуючи мене зупинитися, щоб сконцентруватися та не дати йому вирватися на волю.

Причину невдоволення власної магії знаходжу одразу ж — окрім особистої охорони короля, в прийомній знаходяться ще троє льодових магів, які також звертають на мене увагу. Опускаю очі в підлогу, перш ніж наші погляди зустрінуться.

Лідгарці! Що вони тут забули?

Стримуючи свій вогонь, роблю декілька кроків вперед та зупиняюся біля столу файя Зареза. Легкий реверанс, очі все ще втуплені в підлогу. Краєм ока помічаю ледь помітний кивок сивоволосої голови. Це вся повага на яку я заслуговую. Навіть з боку звичайного секретаря.  Тому що я всього лише жінка. Хоч і донька Величного Короля Файросу. 

Зарез підзиває охоронців, щоб ті розпочали перевірку — спочатку артефактом, потім — магією. Звична, хоч і неприємна для мене процедура — доводиться докладати чималих зусиль, щоб вгамувати власну магію, яка не терпить чужого втручання. Але треба терпіти. Як завжди.

Коли процедура добігає кінця і чужий вогонь відступає, ледь помітно видихаю. Нарешті. 

— Дозвольте, — чую незнайомий холодний голос і бачу як в полі мого зору з’являється пара чоловічих черевиків.

Лідгарець. 

Мовчу — звертається він не до мене, а до Зареза. Хоча і тому також не подобається втручання чужинця — з-за столу виповзає елементаль — вогняна кобра — та невдоволено шипить, видаючи роздратування свого господаря. Але за спиною лідгарця одразу ж матеріалізується білий ведмідь — його власний елементаль, який скалить свою пащеку та ричить у відповідь. Сильний маг, як міг створити такого елементаля. Зарезу з ним не тягатися.

Вогонь в грудях знову скипає — він прагне вирватися на свободу та знищити ворожу магію. Стискаю кулаки та вольовим зусиллям знову заганяю його в середину. Горло неприємно дере, в грудях кипить жар, руки дрижать від напруги і я хапаюся за краї спідниці, щоб це не було так помітно.

— Добре, — говорить Зарез невдоволено та першим розвіює свого елементаля. — Але швидко. — Я чи не вперше ловлю на собі його співчутливий погляд. Але вже наступної миті він відвертається, і я не впевнена чи мені не здалося. — Відійдіть. — звертається він до вогняних магів, які щойно мене перевіряли.

Я ще сильніше стискаю пальці, коли лідгарець підходить до мене майже впритул і його руки торкаються моїх плечей та запускають льодову магію. Мимоволі здригаюся від липкого холоду, який струмить тілом, завдаючи болю. Відчуття таке наче тебе занурили в крижану воду, а твої нутрощі при цьому горять у вогні.

«Знищ його! Спопели!» — бурхає моя власна стихія, реагуючи на дії льодового мага. 

«Не можна. Не зараз!»

Коли лідгарець нарешті мене відпускає, я хапаюся за секретарський стіл, щоб не впасти. Переводжу подих і тільки потім випрямляюся. Скоріше здогадуюся ніж знаю, що в цей момент лідгарці презирливо посміхаються, думаючи, що причина моєї реакції — слабка внутрішня стихія. І вони навіть не підозрюють що ще секунду тому їхні життя були у небезпеці — якби я відпустила вогонь, він би спалив не тільки лідгарця, який мене перевіряв, а й усіх присутніх в прийомній. Та, на жаль, до короля би не дістав. На кабінеті, як і в ньому, така кількість охоронок, що і моя стихія не впорається.

— Можете йти принцесо Кірані, — стримано говорить фай Зарез і я мовчки проходжу далі.

Охоронці відкривають переді мною двері і я заходжу в кабінет короля. Зупиняюся біля входу та присідаю в глибокому реверансі. Мені не потрібно навіть підіймати очі, щоб оцінити всю розкіш кабінету в якому я опинилася. Все для мене тут знайоме: і масивний стіл з темного дерева та золотою стільницею, і вишукані шкіряні крісла, і великий камін, вогонь в якому ніколи не згасає завдяки артефакту продовження дії та навіть розташування кожної коштовної дрібнички, які підчеркують багатство та велич володаря цього кабінету.

— Встань, — короткий наказ і тільки тоді я випрямляюся.

Присутність принца Лідгарду, який займає одне із розкішних крісел, мене не надто дивує. Можна було очікувати чогось подібного, зважаючи на людових магів з якими я зіткнулася в прийомній. Те що дійсно мене хвилює — що тут робить «бастард»? Він як завжди стоїть по праву руку від короля, не маючи права присісти в його присутності. І хоч мені не важко здогадатися, хто саме цього разу скривається за металевою маскою — надто добре мені знайомий цей вогонь і карі очі. Але навіщо цей маскарад? Маскарад, де головна роль моя? Король вирішив змінити «актора»?