Іносвітянка

Розділ 10

Після того як я відключилась в палаючому будинку, я прокинулась у чистому приміщенні, ні, навіть не так, наче у музеї, фреска на стінах, кремезні меблі. Почувалась я не дуже, ще й руки перев’язані, від спроби зняти бинти мене зупинив принц, справжній принц, саме він мене вчора врятував і тепер я його гостя.

Після короткої розмови Натаніель, гарне ім’я, мене лишив. Я намагалась заснути, але нічого не виходило, я просто знаходилась у стані легкої дрімоти. Але мені так швидко це набридло, тому я встала з ліжка, та почала гарненько все розглядати, та нишпорити, не так часто випадає спроба потрапити до палацу.

Але цей вельми цікавий процес перервав стук у двері, від несподіванки я аж здригнулась. І відповідати не наважилась, так і стояла як вкопана дивлячись на двері. За деякий час в кімнату зайшла дівчина, вона була маленькою, стрункою, волосся було сховано за чепчик, вона швидко знайшла мене поглядом.

-                     Міледі.- присіла вона в поклоні.- я принесла вам ваші речі, бажаєте ще щось.

Тільки зараз я помітила у її руках речі, але це були не ті речі в яких я була.

-                     Називай мене просто Анта.- вона кивнула.- це не мої речі, ти щось переплутала.

-                     Його високість, принц Натаніель наказав приготувати вам інше вбрання, ваше було зіпсоване в пожежі.

-                     Добре. Поклади на ліжко.- дівчина поклала сукню на ліжко.- чи можу я прийняти ванну?

-                     Так звісно, я вас приведу.- Дівчина попрямувала в інший бік кімнати, там знаходились двері, дивно що я їх не помітила раніше.

Увійшовши в кімнату я побачила ванну, з неї йшов пар, поруч стояв столик, на ньому мило, рушник, та щось схоже на мочалку.

-                     Дякую, можеш йти.- дівчина вклонилась і пішла.

Я знала сорочку та зайшла в воду, вода була приємна, і не гаряча і не холодна. Єдине що я не врахувала, це перев’язані руки. Чорт з ним, перев’яжу заново.

 Моє самопочуття покращилось після того, як я прийняла ванну, я вийшла в кімнату, і почала роздивлятись сукню, темно зеленого насиченого кольору, з обох боків шнурівка. Особливо мені сподобався колір.

Недовго думаючи я одягнула сукню, це було досить легко, вона була мов на мене шита, ідеально підійшла, я дивилась у дзеркало, виріз гарно відкривав груди, довгий рукав, по всьому корсету розкинулись дрібні бантики, вони спускались вниз у два ряди, кожна пара бантиків була пов’язана між собою золотою косичкою. В цій сукні мої очі здавались ще більш насиченими зеленим кольором.

Вже в новому образі, я продовжила досліджувати кімнату. Мені на очі потрапив годинник, виявляється вже було опів на п’яту. Як не дивно, але їсти я не хотіла, хоч вже і не пам’ятала коли в останнє харчувалась.

Кімнату я роздивилась досить швидко. Тож на черзі були інші кімнати замку. Я довго бродила коридорами, вони були безлюдними, наче тут взагалі нікого не було. Всі стіну були прикрашені різноманітними картинами та портретами, мою увагу привернув портрет чоловіка, на його шиї висів майже такий самий кулон як і у мене, тільки камінь у нього синій, а у мене червоний.

-                     Кхм, кхм,- почулось десь біля лівого вуха. Я сіпнулась й оглянулась у бік звідки йшов звук.- Я бачу ти вже знайомишся з палацом.

Неподалік від мене стояв Натаніель. Я не помітила як він підійшов, чи то він тихо ходить, чи я надто задумалась. Він виглядав не таким стомленим, і вдягнутий був не в обладунки, а у блакитний камзол, вишитий срібними нитками, та чорні штани.

-                     Вибачте, ваша високосте, не хотіла нишпорити…

-                     Не треба виправдовуватись, правильно зробила просто треба було взяти в супровід служницю, сама могла заблукати. І коли мі вдвох називай мене просто Натаніелем. Домовились?

-                     Так, домовились.

-                     Щось цікаве помітила?

-                     Мені все здається цікавим.

-                     Дійсно?

-                     Так, я вперше в замку.

Він здається про щось задумався.

-                     Анто, розкажи про себе. Про мене ти вже дещо знаєш, а от я про тебе зовсім нічого.

В цей момент голова загуділа, що йому сказати? І чи є сенс приховувати, що я не знаю як я тут опинилась, і я з іншого світу. Може дійсно, краще розказати. Не спробую не дізнаюсь.

-                     Як би це пояснити. Я випадково сюди потрапила. Не знаю як. Я з іншого світу.

-                     Отже, іносвітянка. Таких як ти не було тут вже близько сотні років.- він виглядав вражено.

-                     Тобто я не перша, і такі як я, вже були?

-                     Так, таке трапляється рідко.

-                     А чи можу я повернутись додому?- в моєму серці чаїлась надія, що я дійсно зможу повернутись.

-                     На жаль, ні, ще жодного разу такі як ти не повертались у свій світ.

-                     Але, що ж мені тепер робити?- надія розбилась вщент, об страшну реальність. Мої очі наповнились сльозами, у горлі стояв ком.

-                     Не переймайся так, я допоможу тобі пізнати наш світ, ти звикнеш.- він намагався втішити, але це не допомагало.

Сльози градом котились по щоках, страх майбутнього гримучою змією осів на животі, в цей момент я думала про родину, і про те що я більше жодного разу не побачу їх.

Здається Натаніель зрозумів що я відчаї, тому підійшов до мене, і ніжно обійняв, я не відштовхувала його, бо в цей момент думала зовсім про інше, певний час ми так і стояли, я плакала, він мене обіймав, та легенько погладжував пальцями по спині. Заспокоївшись я відсторонилась від нього. Він простягнув мені хустку, звісно я від неї не відмовилась, та витерла нею сльози.

-                     Ходімо, ми вже пропустили вечерю, але я попрошу накрити нам окремо. Ти певне вже зголодніла, за вечерею запитаєш що тобі цікаво. І обговоримо подальший план дій.- я махнула головою у знак згоди.