Ранок

Розділ 3

     Знаєте те відчуття коли тобі здається, що хтось свердлить в тобі дірку поглядом. Так он через це відчуття я і прокинулась.
      За вікном вже світило сонце, яскраві промені проривались крізь віконне скло. Потерши очі я швидко обвела поглядом кімнату. Все ж моє шосте чуття мені не збрехало. У кімнаті я дійсно побачила чоловіка, він щось робив біля каміна. 
      От дідько, а якщо це господар. Це перша думка, що пронеслась у мене в голові. Тож одним ривком я піднялась з лежанки та перелякано витріщилась на чоловіка.
     - Вибачте я ввійшла вчора без дозволу і скористалась деякими вашими речами. Я просто не знала що мені робити... .- швидко затараторила я, але чоловік кинув на мене такий злісний повний скептицизму погляд, що я миттю замовкла.
     - Мені все одно, це не мій дім, його збудовано як перевальні пункти,- почав незнайомець, і якщо я вірно зрозуміла, то у цьому домі можна було лишатись на ніч мандрівникам, що не мали де зупинитись, але шлях був довгий.- можеш не просити вибачення.
     Повисла тиша, а я невідривно витріщалась на чоловіка, довге волосся, кольору воронячого крила, розкидане на плечах, чіткі лінії брів, прямий ніс, гостра лінія підборіддя.  І блакитні очі, наче прозорі.          Але одяг, одяг був схожий на той що я знайшла у хатині, камзол на ньому і взагалі весь образ  був таким наче він зробив косплей на якогось середньовічного героя.
     Зрозумівши як явно я на нього витріщаюсь, я відвела погляд. І мене осяяло. Саме йому я можу поставити ті запитання.
     - Я не знаю як я тут опинилась. Що це за місце? Як я можу потрапити в місто?
     - Ти у володіннях короля Фіорда. До міста приблизно пів дня шляху верхи, пішки, у кращому випадку день.
     Стоп! Король?! Верхи?!
     - Що ще за королівство?- це запитання просто вирвалось з рота.
      Чоловік зміряв її скептичним поглядом.
     - Королівство води, тут мешкають здебільш маги води, але трапляються і маги інших стихій. Хто ти взагалі така, що нічого не знаєш? -  він підвівся і почав повільно підходити блище.
     І тут я ще більше заплуталась. Королівства, магія, стихійна магія, король? Що це за місце, куди я, чорт забирай, влипла? Це такий жарт?
     - Я…я…, мене звати Анта, я заблукала, мені треба в місто. Чи не могли б вказати в якому боці місто.- запинаючись, вимовила на одному подиху.
     Не знаю що саме мене так вибило з себе, те що я не зрозуміло де, в якомусь магічному водному королівстві, чи те що цей незнайомець почав підходити блище до мене.
    Я почала відходити назад і ногами вперлась в лежанку, а він зупинився за крок від мене. Стоячи він здавався величезним, широченні плечі, вищий від мене, мабуть, на півтори голови. А я вважаюсь не такою ж і низькою, зі зростом сто сімдесят сантиметрів. Він зміряв мене поглядом, потім відвів погляд та покрокував у бік дверей, у тебе п'ять хвилин на збори, приберись тут як було до твого приходу, бери свої речі, чекатиму на тебе ззовні. Підвезу тебе, мені по дорозі в місто. 
     Я махнула головою, у знак згоди, а сама швидко прибрала все у хатині, заправила лежанку, зміла попіл, підхопила свою сукню, яка вже повністю висохла, за рахунок легкоїї  підкладки та фатину, але на ній були незрозуміли темні смуги, часу було мало, тому я не стала дужче розглядати, просто запхала його в сумку, що тех знайшла у хатині, і поспішила з хатини.
     Надворі я побачила як незнайомець запрягаю свого коня. Тварина була не менш велична та кремезна ніж її господар, повністю чорна, з довгою, хвилястою гривою, та хвостом.
     Помітивши мене чоловік вскочив в сідло та протяг мені руку. Наче я вмію сідати на коня, звісно я каталась на конях, але це були лише короткі прогулянки. Побачивши вираз мого обличчя він зістрибнув, підійшов до мене, взяв за талію, і легким рухом всадив на коня, сам влаштувався ззаду.          Добре що сідло було великим.
    Дорогою ми зберігали мовчання, моя голова дзижчала як вулик від великої кількості думок про дім та запитань, що я хотіла комусь поставити, як я вже зрозуміла цей чоловік був не надто налаштований щось мені розповідати. Добре хоч згодився допомогти, і відвести в місто.
     Час плив так довго, як же не зручно було в сідлі, аж ноги заніміли. Аж ось з-за пагорба показались шпилі веж з прапорами, а потім і сам замок і місто показались у всій красі. Видовище звісно було захоплююче, але це зовсім не те що я бажала побачити.