На березі озера

Розділ 2

     Пітьма була такою в’язкою, вона наче поглинала мене, я з останніх сил боролася, але сили вже остаточно покинули мене. Тож я просто провалилась в забуття.

    Розплющивши очі, я побачила ясне сонце, яке боляче різало очі. Крім цього відчувала холод, бо здається одяг і волосся були мокрі, а тіло нило, наче всю ніч били. Звикнувши до сонця я підвелась, щоб оглянутись. Добре розгледівши місцевість я виявила, що була на березі якогось озера, вода в ньому була темна, наче смола. З іншого боку був хвойний ліс. Оглянувши себе  зрозуміла, що неушкоджена, тільки на долоні був опік.

-         Де ж це я?- дивно це якось, я була у місті,- добре хоч жива,- сухо констатувала та підбадьорила себе.

     Що ж мені робити? Сидіти й чекати з моря погоди? Не варіант, я вся мокра і можу з легкістю застудитись. А це мені зараз точно не потрібно, семестр тільки почався, і пропускати заняття, а потім бігати за викладачами, щоб здати пропущену тему не так вже і хотілось. І хто зна, що тут за звірі вночі можуть бродити.

     Від згадки про ніч, темряву, і що в ній може ховатись, в Анти пробіг мороз по спині. Вона нерішуче вирішила піти вздовж лісу.

     Сподіваюсь, я зустріну когось хто зможе мені допомогти, чи якесь місце де зможу нормально перепочити.

     У неї пронизливо забурчало в животі, вона згадала що в останнє їла в кафе те тістечко, а зараз здавалося вже був обід, бо сонце було вже високо. Вона довго йшла, босоніж, бо по ґрунтовій дорозі на підборах йти було просто знущання.

-         Чорт забирай, я вже скільки йду і жодної живої душі! Як же я втомилась!- дівчина впала на коліна, і почала жалісно плакати.

     Так, Анто, зберись! Не може все бути так погано, треба йти далі, рано чи пізно доля всміхнеться мені. Зараз я поплачу, а потім підведусь, і піду далі, зараз я дозволю собі цю слабкість.

     У голові роїлась купа запитань. Що це було за світло вчора? Як я опинилась в озері? Як я вибралась на берег? Де я? І що це в біса за опік на правій долоні?

    На жодне з запитань відповіді не було, як не було і того хто міг відповісти на ці питання, та хоч якось допомогти та підбадьорити.

    Не бачачи ніякого іншого виходу, дівчина продовжила йти. Сонце вже сідало за обрій. Останні промені вже ледве осяювали небо. Та невдовзі й вони зникли. У грудях Анти почав зароджуватись відчай.

     Чому, чому це все відбувається зі мною? Як же я втомилась. Мама, мабуть, зараз з розуму сходить не знаючи де мене шукати та чи жива я.бідна моя матуся, в неї й так слабке здоров’я.

     При згадці про маму дівчина потягнулась до кулона на шиї, на щастя він незмінно лишався там. Цей кулон був їй дуже дорогий, його лишила їй у спадок бабуся. І в 16 років мати віддала його Анті, як і наказала бабуся. При згадці про маму, дім та покійну бабусю по щоці дівчини почали котитись сльози, а на вустах з’явилась легка посмішка. Як же вона скучила.

    Вона продовжувала йти, і нарешті доля їй всміхнулась, вона побачила дерев’яну хатину, зважаючи на те що на двору вже стемніло, вона без роздумів постукала у двері, ніхто не відповів, вона повторила спробу ще раз, знову тиша.

     У мене немає іншого вибору, мушу зайти без дозволу.

    На подив двері були відчинені, увійшовши, вона напомацки знайшла керосинову лампу та сірники. Та поспішаючи її запалила. Хатина виявилась маленькою, але в ній було все необхідне. Вона знайшла чоловічу сорочку, дуже дивну, крій був наче з минулого сторіччя, але вона була не такою вже і старою. Ще трохи порившись, вона знайшла і штани, за рахунок того що вони були обтислого фасону, для неї вони були як класичні штани.   

     На щастя в хатині вона знайшла якусь кашу, трішки води, казанок та дрова, завдяки чому змогла висушити свою сукню та приготувати їжу. Добре що вона вміла вправлятись з камінами та пічками, її навчила бабуся, подумки вона їй подякувала. Улігшись  на жорстку лежанку, вперше за весь день, вона здалась їй м’якшою за всі перини та матраци світу. І провалилась у царство Морфея.