Вогник у Товтрах. Із серії Пригоди отця Нікодима.

На дворі стоїть пізня весна. Степи буяють свіжими зеленими травами. Пологі лани щедро майоріють яскравими весняними квітами і повітря пахне так, що паморочиться у голові. Вже два тижні, як закінчились Великодні свята. Отець Нікодим повертається з Києва додому, у рідні Красноставці. Орлик - вірний коник, неспішно тягне легку бричку по дорозі, косить янтарним оком, мотає міцною головою і принюхується до бузку, рясні кущі якого цвітуть вздовж дороги.
Отець Нікодим тримає поводдя і вже довго вдивляється у сіру, явно дощову хмару, що повільно, майже непомітно наповзає із заходу. Він все згадує Великоднє богослужіння у Києво-Печерській Лаврі, радісні зустрічі з давніми товаришами і знайомими, довгі прогулянки по київським схилам з колишніми друзями, однокашниками по усім старим місцями, якими вони ходили ще юними студентами. Якими ж стали поважними усі ті юні безвусі хлопчаки! Є серед них навіть єпископи!
Отець Нікодим дістає з бічної кишені на дверцятах брички гарбузову флягу з водою і робить кілька ковтків. Потім, акуратно вставляє пробку з кукурудзяного качану і кладе флягу назад на своє місце.
Вже починає вечоріти і хоч сонце ще досить високо, але вже пора думати про ночівлю. Звичайно отець Нікодим зупинявся ночувати на заїздах, деколи, коли проїздив через села, то гостював у місцевих священиків, які приймали його з великою радістю - адже він їде з самого Києва, знає усі столичні новини і може розповісти багато цікавого. А у цих захолустях, де нічого не відбувається роками і де головна новина весілля або похорони - завжди раді свіжим столичним новинам, новій цікавій людині, а тим більше брату священику.
Орлик біжить польовою дорогою і все водить носом у боки, намагаючись вловити аромати житла. За увесь день вони лише один раз зупинялись коло річки - перечекати обідню спеку і пообідати. Отець Нікодим перекусив вареними яєчками, копченим салом, цибулею і хлібом, а Орлику дістався овес з сумки, густа соковита трава під берегом і чиста прохолодна вода зі струмка.
Десь саме у цих краях, недалеко від Іванховецького лісу, живе давній семінарський товариш отця Нікодима - Омелян Головатюк. Його духовна кар'єра ще тоді не задалась. Навчання Омелян кинув на третьому курсі, після того, як батько його - заможній селянин раптом помер. Окрім Омеляна, більше дітей у небіжчика не було, тож молодому семінаристові довелося лишати навчання і братись за управління великим господарством. Знайомі люди казали, що у колишнього семінариста все добре виходить, батьківське господарство виросло ледь не удвічі, так що навіть місцевий поміщик бувало просив чи то поради, а то і допомоги у справах.
Сіра хмарина, яка ще зовсім недавно ледь помітною смужкою коло виднокраю, вже опинилась зовсім поруч і перетворилась на велике кудлате темне хмаровиння. Разом з хмарою прийшов прохолодний вітерець, який задував зі степу. Лани були схожі на зелене море.
Орлик побіг жвавіше, відчуваючи негоду, яка наближалась. Отець Нікодим все вдивлявся у виднокрай, шукаючи поглядом білі плями - хати хоч якогось села, але вузька смужка дороги, петляючи між товтрами і невисокими скелями, ховалась вдалині серед безкрайніх зелених просторів. У легкої брички отця Нікодима на випадок негоди був складний шкіряний дах, який тепер був скручений і підв'язаний ременями позаду. Та все ж попасти серед поля під весняний дощ, а тим більше ночувати у степу серед негоди не дуже хотілося.
Раптом Орлик пішов повільніше і став завертати голову праворуч. Отець Нікодим і сам побачив попереду ледь помітну дорогу, яка завертала праворуч від головного шляху і вела кудись далі, між пагорбів.
- Куди вона веде? Чи не в село? А можливо і на близький хутір?
Отець Нікодим привстає на бричці, і намагається розгледіти, що там, між товтрами. Але нічого не видно окрім зелених ланів, невисоких сірих скель і пагорбів.
Недовго роздумуючи, священик наважується і різко тягне шлею, Орлик слухняно повертає праворуч. Кінь ніби і сам знав куди бігти, лише чекаючи підтвердження від свого візника.
Отець Нікодим роздумує так:
- Попереду не видно ні села, ні містечка. А ця непримітна дорога кудись точно виведе.
І точно, коли бричка вже скоро піднімається на пагорб, отець Нікодим одразу бачить попереду, ближче до лісу, якийсь хутір. Невисокі будівлі майже зливаються з темною тінню дерев, але десь у далекому віконці вабно мерехтить вогник.
- Хутір! Слава Богу! - пошепки видихає священик і хреститься.
Коли бричка спиняється перед високими дерев'яними воротами, вже перші важкі краплі дощу починають падати з сірого непривітного неба. Отець Нікодим зіскакує на землю і сховавшись під невеликій піддашок над ворітьми, різко смикає за мотузку дзвінка. Одразу ж починає брехати собака за ворітьми. Священик смикає ще кілька разів за мотузку і прислухається - чи не йде хто. Але крім собачого гавкоту більше нічого не чути. Почекавши трохи, отець Нікодим колотить кулаком у ворота. Нарешті він чує, як десь всередині за брамою щось скрипить. Собака заходиться ще дужче.
Клацає засув і відчиняється невеличке віконце на воротах. Перше що бачить отець Нікодим - налякані очі. Знайомі очі.
- Мир вашому дому,- каже священик.
Чоловік за воротами лише мовчки дивиться на прибульця і здається, що ось-ось і він зачинить віконце.
- Омеляна Петровичу, чи не ви це?
- Хто, ти, чоловіче? - нарешті лунає наляканий голос,- і звідки ти мене знаєш?
- Це ж я, Нікодим! Чи не впізнав мене? Ми ж разом навчалися у Київській семінарії!
Переляк у очах незнайомця раптом змінюється на недовіру, а потім на здивування і радість.
- Нікодим? Нікодим?! Невже це ти?
- Так, я,- священик посміхається, витираючи краплі з обличчя рукавом підрясника,- а я вас одразу впізнав, Омеляне Петровичу.
- Як же тут опинився, отче?
- Та ось, їду з Києва додому. Вирішив повернути на вдачу з тракту. І ось, бачите, вгадав!
Клацає засув на воротах, стулки повільно прочиняються. Отець Нікодим бачить перед собою невисокого плечистого чоловіка, ще, здається , не дуже і старого, але усього сивого - з сивими густими вусами, білою щетиною на округлих засмаглих щоках, рідким сивим волоссям на м'ясистій голові. В руках господар тримає стару мисливську рушницю.
Він здивовано дивився на священика і його бричку, ніби не до кінця вірячи своїм очам.
- У вас напевно тут неспокійно?- каже отець Нікодим, дивлячись на рушницю.
- Точно, Нікодим! Тепер бачу щ це ти, отче!
Омелян Петрович ставить рушницю коло воріт і сердечно обіймає старого товариша.
- Як я радий тебе бачити! А на збою не звертай уваги - усілякі тут вештаються, а наш хутір, як ти бачиш, далеченько від села. Тож мусимо себе хоч якось обороняти.
Омелян Петрович бере Орлика за вуздечку і заводить у широкий просторий двір.
- Як добре, що ти завітав на цей, Богом забутий хутір, отче!
Отець Нікодим дивується швидкій зміні настрою свого старого товариша, але нічого не каже, придивляється.
Ще хвилину тому, Омелян Петрович був наляканий, а тепер немов молодий козлик, вискакує навколо священика на своїх коротеньких але міцних ногах, і все щебече без кінця, намагаючись перекричати собачий гавкіт.
Коли Омелян Петрович, відсторонивши гостя, возиться у хліву з Орликом і бричкою, отець Нікодим раптом бачить коло стійла старого згорбленого чоловіка, який стоїть у тіні під стріхою і мовчки дивиться з під косматих сивих брів на священика. Отець Нікодим навіть і не бачив старого - той стоїть нерухомо і спочатку здається лише тінню від дерев'яної широкої опори. Та коли нарешті священик помічає погляд уважних очей, то навіть здригається від несподіванки.
- Доброго здоров'я! - вітається отець Нікодим.
Старий кривить рота у ледь помітний посмішці і ледь вклоняється. Спочатку здається, що незнайомець хоче щось промовити, але врешті решт раптом повертається і йде геть.
На дворі дуже швидко темніє, але на диво справжній дощ так і не починається. Деякий час важкі холодні краплі падають на суху темну землю, на частокіл, але поступово вітер відганяє важкі хмари ліворуч, у бік дороги. Залишається лише прохолода, сутінки і запах грози.
Омелян Петрович сам напуває Орлика, підсипає свіжого вівсу. Отець Нікодим, було, хоче взяти відра, але господар одразу ж забирає їх.
- Я усе зроблю сам, отче. Ти відпочивай. Ти вже не ображайся на мене, що я оце з рушницею. Усякий лихий люд тут, буває. Казали, що якось навіть і до пана Іванховецького - тут його садиба недалеко - верст сім, сам Кармелюк навідався зі своїми парубками. Дивом не спалили садибу.
Омелян Петрович веде гостя до великого старого двоповерхового будинку.
Коли вони підходять до широких кам'яних сходів, скриплять вхідні двері і до чоловіків назустріч виходить худорлява жінка, у чорній накидці на вузьких плечах.
- А ось і моя дружина. Тетяна Гнатівна - у нас дорогі гості,- каже Омелян Петрович, посміхаючись.
- Дуже приємно,- отець Нікодим привітно посміхається і вклоняється, знявши солом'яного бриля.
- Благословіть, отче,- голос жінки виявляється низьким і грудним.
- Ніби вона недавно плакала,- думає священик і благословляє її хрестячи. Він вдивляється у бліде обличчя, з великими сірими очима і тонкими губами - помічає червоні і ледь припухлі повіки.
- Ось Тетяночко, це мій семінарський товариш, отець Нікодим. Він на відміну від мене не тільки закінчив семінарію, але пішов у науках далі і подолав навіть Київську Академію!
- А у наших, Богом забутих краях ви як опинились?, - каже жінка, спускаючись по сходам вниз.
- Проїздом. Був на Великдень у Києві і ось повертаюсь додому, у рідні Красноставці, де маю честь служити священиком.
- У Києві? То ви, отче, у курсі усіх останніх столичних новин? Як добре, що ви до нас завітали!
Коли Тетяна Гнатівна опиняється поруч з отцем Нікодимом він одразу відчуває солодкий запах вина. Ледь помітний.
- Маю надію, - каже священик, - що приймете мене на ночівлю у вашому домі. Ось їхав і боявся, що доведеться ночувати під відкритим небом тай ще і під дощем.
- З великою радістю,- голосно засміявшись, каже Омелян Петрович,- правда, Тетяночко?
- Так, отче. Наш дім - ваш дім. Живемо ми доволі скромно, але завжди раді гостям. Особливо таким поважним.
- Дякую вам!
Отець Нікодим вклоняється.
- Чоловік покаже вам вашу кімнату. Ви приводьте себе до ладу з дороги, а через півтори години ми чекаємо вас, отче на вечерю. Сьогодні, Сава Богу, не пісний день, тож зможете підкріпити сили з дороги.
- А ти знаєш, люба,- каже Омелян Петрович, - я ж теж навчався у семінарії і був там не самим останнім студентом. І я точно знаю - навіть якщо б сьогодні і був би пісний день - для хворих і подорожуючих дозволяється послаблення.
Омелян Петрович весело сміється, так, ніби він сказав якийсь кумедний жарт.
- Прошу, отче за мною,- відсміявшись і відкашлявшись, нарешті промовляє Омелян Петрович.
Вони піднімаються по сходах і заходять у прохолодні сутінки будинку.
Усі житла мають свій, ні на що не схожий запах. Ось і цей будинок пахне по-своєму. Це ледь вловимий, ледь чутний дух старості. Вони опиняються у великій темній вітальні зі старовинним диваном, столиком і важкими шафами темно-вишневого кольору. Золотаві візерунки на старих зелених шпалерах виблискують у світлі вечірнього сонця, яке проникає через вікно.
- Ось наше родове гніздечко, - каже Омелян Петрович, театрально розводячи руками.
- Тут жили ще мої батьки і батьки моїх батьків. А тепер ось і ми.
Вони піднімаються по дерев'яним сходам на другий поверх і опиняються у сутінках довгого коридору, по обом сторонам якого багато дверей.
- А ось і твоя кімната, отче,- Омелян Петрович відчиняє ключем перші двері. Потім, коли вони заходять у середину, чиркає запальничкою і підпалює товсту свічку у срібному важкому підсвічнику на столі. На стінах одразу починають повзати темні тіні.
- Зараз ось відчиню вікно,- Омелян Петрович відсапує важкі штори і повертає ручку на рамі. У кімнаті одразу ж стає світліше, свіже вечірнє повітря проникає через відкрите вікно.
- Ось, так буде краще. Білизна, он у тій софі, а туалетна кімната за цими дверима,- Омелян Петрович вказує на непримітні дверцята за софою.
- Приводь себе до ладу, отче і через годину з четвертю чекаємо тебе унизу на вечерю. Там вже поспілкуємось досхочу.
- Дякую вам, друже.
Коли за Омеляном Петровичем зачиняються двері, отець Нікодим ще деякий час стїть і не ворушиться, прислухаючись до кроків, що віддаляються.
- Як дивно складається Боже провидіння,- думає священик,- ось ти їдеш у бричці серед зелених ланів, а скоро ти вже у старовинному родовому гнізді, у товаристві давнього студентського товариша, якого не бачив років п'ятнадцять.
Привівши себе до ладу - умившись, почистивши одяг, прочитавши молитви, отець Нікодим дивиться на годинник - до вечері лишається ще двадцять хвилин. Він підходить до відчиненого вікна і дивиться на двір. Перед ним відкривається краєвид на широкий двір, господарські будівлі. Ліворуч темніє старий сад, густий і у цвіту. Видно, що колись за ним доглядали, але ці часи вже у минулому. Перед садом - невеличка галявина вкрита високою травою. Колись цю траву колись косили, але тепер, чи то від рясних весняних дощів, чи то від байдужості господарів, здається, що там, під високою, яскраво-зеленою травою - трясовиння. Раптом священик помічає двох дітей - худорлявого хлопчика років шести-семи і дівчинку, трошки старшу, з розпущеним довгим білявим волоссям. Діти вийшли з під тіні старих вишень і бавляться на галявині. Напевно то діти господарів - одягнені вони чистенько і охайно.
У отця Нікодима ще є трохи часу до вечері і він вирішує спуститись у двір, на свіже повітря. Та коли він опиняється на ганку і ще раз дивиться на галявину, дітей вже не видно. Напевно пішли кудись.
Священик спускається по сходам вниз, на посипану мілкою галькою доріжку і повільно прогулюється перед будинком. До ще ясний, але сонце вже торкається верхівок дерев старого саду. Дощова хмара, яка почорніла і ніби налилась свинцем, поступово відійшла у бік заходу, туди, де саме небо з блакитного на очах стало безбарвним, сірим і темним.
Отець Нікодим трохи проходжується по доріжці і, обернувшись, починає розглядати будинок. Видно було, що колись тут жили на широку ногу. Все було зроблено з розмахом і певним смаком. Але поступово фарби втратили свій яскравий колір, ліпнина потріскались, а місцями навіть осипалась. Дерево віконних рам і перил всохлося, між кам'яних сходів пробивається кульбаба і чистотіл. Священик піднімає погляд. Щось привертає його увагу, якийсь невловимий рух у вікнах. У крайньому вікні ліворуч другого поверху він бачить обличчя. Бліде нерухоме обличчя старої жінки у темній хустині. Отець Нікодим не бачить очей, але точно знає, що стара дивиться прямо на нього. Хто це? Служниця? Вихованка дітей?
- Отче, ви тут? - раптом чує священик голос Омеляна Петровича.
Від несподіванки отець Нікодим навіть сіпається. Він обертається і бачить господаря, який вийшов на двір через двері невеликого флігеля.
- Вирішив перед вечерею подихати свіжим повітрям?- Омелян Петрович з шумом вдихає повітря носом,
- Так, ніби після грози. Бадьорить!
В руках господар тримає дві пляшки.
- Ось, моя фірмова вишнева наливочка. Попробуєш. Впевнений, що у твоїх Красноставцях такої і не роблять.
Отець Нікодим посміхається і прямує за Омеляном Петровичем.
За столом вони вечеряють тільки утрьох - господар, його дружина і гість. У кутку на лаві, у густій тіні буфету ще сидить стара жінка у чорній хустині - та, яку отець Нікодим бачив у вікні. Священику вона здалась чи то старою служкою, чи то тіткою когось з господарів. Вона сидить мовчки у своєму кутку і лише інколи тихо покашлює, затуляючи беззубого рота короткими вузлуватими пальцями. На неї ніхто не звертає уваги, так, ніби її і не має.
Тетяна Гнатівна сама накрила стіл - величезні вареники з сиром, що парують, таріль зі сметаною, городина, срібне глибоке блюдо з холодною телятиною, пампушки які виблискують покатими головками у світі лампи і смачно пахнуть часником. Омелян Петрович наливає своєї вишневої наливки у бокали.
Отець Нікодим встає і коротко читає молитву, хрестить стіл.
- Ну, за тебе, отче і за зустріч!- швидко каже господар і усі п'ють.
- Ну як? Пив таку наливочка у свої Красноставцях?
- Дійсно дуже смачна, - відповідає отець Нікодим, - кисленька і солодка одночасно.
- Ось! А я що тобі кажу!- господар задоволено сміється.
- Ну розказуй, як ти, як там Київ?
Отець Нікодим починає розповідати про своє життя-буття, про подорож до столиці. Дружина господаря майже нічого не їсть, лише сама собі наливає у бокал міцну наливку і повільно п'є, розсіяно слухаючи розповіді священика. Господар все розпитує про однокашників, про те, як у них склалося життя. Він дістав велику люльку, насипав тютюну і закурює. Тетяна Гнатівна одразу заходиться у кашлі, але нічого не каже чоловікові. Лише витирає очі хустиною і знову наливає собі наливки.
- Треба вікна відчинити, тут немає чим дихати, - отець Нікодим раптом чує тихий і скрипучий голос старої жінки. Він повертає голову у її бік. Священику здається, що стара говорить саме до нього. Але вона дивиться кудись у бік вхідних дверей. Отець Нікодим слідкує зі її поглядом, але там, куди вона дивиться - нікого не має.
- Дивна стара.
Священик усе відповідає на питання Омеляна Петровича, але думає про інше. Отець Нікодим ловить себе на думці, що йому якось незатишно. Щось гнітить його, так, ніби він щось забув, щось важливе і потрібне.
- Ваші дітки уже повечеряли? Відпочивають?- питає отець Нікодим.
І раптом відбувається щось незрозуміле. Тетяна Гнатівна кривиться, так ніби вона проковтнула щось дуже кисле і несмачне. Рот її відкривається і з нього виривається стогін, схожий на скрип не змащених дверних петель. Сльози течуть по її червоним від вишневої наливки щокам. Вона затуляє обличчя руками і заходиться у плачі. Священик розгублено дивиться то на господиню, то на господаря, не розуміючи що сталося. Омелян Петрович було потягнувся руками до дружини, щоб заспокоїти її, але раптом кидається у ноги до отця Нікодима.
- Отче, у нас таке горе! Нам так страшно! Треба щоб ти негайно освятив будинок! Негайно! Відслужи молебень і освяти ці стіни!
Руки господаря мілко дрижать, в мутнуватих п'яненьких очах священик бачить справжній переляк.
- У цих стінах відбувається щось таке... Люба, прошу тебе, заспокойся. Отця Нікодима нам сам Господь послав!
Омелян Петрович піднімається і підійшовши до дружини починає гладити її по голові, немов маленьку дитину.
Розгублений священик намагається зрозуміти, що сталося, але видно, що господар на очах п'яніє, і отримати путну відповідь від нього зараз неможливо. Тетяна Гнатівна все плаче, закриваючи обличчя руками.
- Пішли, Тетяночко, я відведу тебе до ліжка.
Омелян Петрович хитаючись, підводиться і підтримуючи ридаючу дружину веде її з кімнати. Священик і сам піднімається. Він розуміє, що якось образив жінку, але не може зрозуміти, як саме.
- Питанням про дітей? У цей час отець Нікодим чує десь з лівого боку тихий сміх, схожий на сухий кашель. То була мовчазна стара жінка. Це вона сміється. У цю мить відчиняються двері і до кімнати заходить старий, якого отець Нікодим бачив раніше. Старий підходить до жінки і каже:
- Параска, а ти мені вечерю приготувала? Я теж хочу вареничків.
- Приготувала, приготувала. Пішли, Лавріне.
Стара встає і вони обоє виходять, не звертаючи уваги на священика.
Отець Нікодим лишається сам. Деякий час він прислухається до звуків будинку. Але чує лише мірний стукіт великого підлогового годинника з гостинної. Нарешті священик вирішив просто йти у свою кімнату і відпочивати.
- Напевно господарі, які жили самотньо, просто випили лишка і через це поводяться так дивно. Завтра зранку усе буде добре, вони, зустрінуться, поснідають і священик поїде з Богом до рідної домівки.
Коли отець Нікодим підіймається по сходах на другий поверх, на якусь мить він зупиняється, завмирає. Йому приходить думка, що може зібратись і поїхати звідси прямо зараз?
Але надворі вже темно, Орлика треба запрягти, речі зібрати...
Краще все ж іти відпочивати, а завтра зранку, буде новий день і все стане так як треба. Священик рішуче йде догори, у свою кімнату.
Серед ночі отець Нікодим почув страшний крик. Він налякано відкрив очі. Спочатку отець Нікодим думає, що цей крик йому наснився. Деякий час священик лежить нерухомо, прислухається до неясних скрипів і гуркотіння. Отець Нікодим відчуває, як шалено калатає у грудях серце.
І знову цей страшний короткий крик!
Священик різко сідає, відкинувши ковдру. Руками, що мілко дрижать, він намацує на столику підсвічник зі свічкою. Опускає босі ноги вниз і кривиться від дотику до холодних дощок підлоги. Потім, крадучись, іде до лампадки у кутку кімнати, що ледь світиться коло ікони і підпалює свічку. Стіни кімнатки одразу розступаються і темрява налякано відповзає у щілини. Деякий час священик стоїть і прислухається, але більше нічого не чути. Тоді отець Нікодим ставить свічку на стіл і швидко одягає підрясник і черевики. Коли він знову бере у руки підсвічник, то думає, що цей важкий предмет зможе виконати роль зброї.
- Зброї захисту, - сам собі каже священик.
- Але що ж там відбувається?
Священик хреститься, виходить з кімнати у темряву коридору.
Тут нікого немає. Він крокує до сходів і повільно спускається на перший поверх. У будинку темно і вікна схожі на великі чорні дзеркала, завішані покривалами. Отець Нікодим заходить у пусту вітально, потім повертається і йде далі коридором. І тут він бачить, що в одній з дальніх кімнат відчинені двері. Через них до коридору ллється неяскраве зеленувате світло. Священик повільно підходить і зазирає у кімнату.
Це дитяча. На підлозі сидять і бавляться діти - хлопчик і дівчинка, ті, яких отець Нікодим бачив на дворі. Хлопчик, одягнений у костюмчик моряка, совгає по підлозі дерев'яний фарбований кораблик, а дівчинка колихає на руках ляльку із тканини.
Отець Нікодим хоче вже видохнути полегшено, але замість цього, усе його тіло немов пружина, що ось-ось готова розігнутись, стискається від жаху. То, що він бачить - не є справжнім життям. Це якась жахлива пародія на життя.
І увесь цей жах - у деталях, які священик с кожною миттю помічає все більше.
- Чому ці діти не сплять у нічний час? Чому їх монотонні одноманітні рухи були більше схожі на рухи неживої ляльки? Чому це біленьке платтячко на дівчинці і костюмчик хлопчика усі вимащені у землі? І ось на довгому волоссі дівчинки присохлі грудочки глини. І де знаходиться джерело цього зеленуватого світла, яке здається випромінюють стіни і усі предмети цієї кімнати?
Права рука священика тягнеться до лоба, для того, щоб перехреститись і саме цієї миті діти перестають бавитись своїми іграшками і одночасно повертають голови у бік отця Нікодима. У дитячих очах він бачить таку ненависть і лють, що мимоволі робить кілька кроків назад.
- Іди геть звідси.
Отець Нікодим чує тихий, схожий на шипіння голос десь ліворуч. Від несподіванки він відсапується, ледь не вронивши підсвічник зі свічкою. Полум'я тріпотить і майже гасне. Отець Нікодим бачить у кількох кроках від себе у темряві коридору стару жінку у чорному. Це її голос. Священик помічає у неї за спиною старого Лавріна.
- Іди звідси. Твоє місце разом з чужинцями за стінами цього дому.
Отця Нікодима раптом охоплює такий невимовний жах, що хочеться тікати з цього місця якомога скоріше. Тікати кудись подалі, щоб не бачити цих страшних людей. Йому здається, що він раптом опинився у страшному сні, у нічному кошмарі.
Стара робить крок уперед, у бік священика і раптом починає кричати. Від жаху, серце у грудях ніби зупиняється. Отець Нікодим кидає важкий підсвічник у бік старої і повернувшись, щодуху тікає геть з будинку. Приходить у себе священик вже на дворі. Усе його тіло дрижить. Кілька разів він вдихає і видихає повітря. Потім швидко йде до хліва. Коли він відкриває двері, раптом лунає постріл. Яскравий спалах освітлює внутрішній простір хліва і на мить отець Нікодим бачить тіні двох людських фігур всередині. Він падає на спину і йому здається, що це прийшла смерть.
Але це відчуття триває коротку мить. Далі він відчуває, як хтось трясе його.
- Ти його убив!
- Ні! Він живий? Отче, ти цілий? Отче!
Священик чує жіночий плач. Це голос господині, Тетяни Гнатівни.
Він розуміє, що у нього вистрелили, але, здається, нічого не болить.
Не попали?
Отець Нікодим відчуває, як хтось швидко обмацує його.
- Отче, отче! Ти живий?
- Живий,- нарешті може вимовити священик і сідає.
- Господь всемогутній! Я промазав! Я промазав!!!
Він бачить перед собою перелякані обличчя господарів - Омеляна Петровича і Тетяни Гнатівни.
У голові гуде від пострілу, перед очами ще скачуть яскраві плями, але здається, з ним усе добре.
Отець Нікодим починає читати молитви освячення будинку майже одразу після того, як його ледь не підстрелив у хліву переляканий господар. Омелян Петрович і його дружина під час ритуалу увесь час стоять за спиною священика і постійно хрестяться, швидко і мілко.
Коли отцю Нікодиму потрібна вода для освячення, господар швидко біжить до колодязя і приносить відро з водою. Потім стає поруч з дружиною - обоє бліді і перелякані, і дивиться на священика, як дитина на батька.
Вони усі ще кілька разів чують цей страшний пронизливий нелюдський крик, який лунає десь з будинку, але к кожною новою молитвою крик ніби втрачає силу, а під самий ранок нарешті лунає у останній раз і більше не повторюється.
З першими променями сонця вони, зморені і виснажені, раптом чують веселий крик півня і цей звук є для них самим кращим і самим бажаним.
Коли промені вранішнього сонця торкаються верхівок дерев, священик, а за ним і господарі заходять до будинку. Отець Нікодим кропить усі кімнати, а Омелян Петрович несе за ним відро зі свяченою водою. Крім господарів і священика у будинку вже нікого немає.

Коли Орлик і бричка вже готові до дороги, отець Нікодим разом з господарями сідають на дворі за столом під вишнею і п'ють чай. Священик розповідає усе, що він бачив уночі. Омелян Петрович разом з дружиною тільки перелякано хрестяться і мовчки слухають. А потім вже сам господар розповідає, що старий Лаврін і його дружина Параска померли ще чотрири роки тому - вчаділи у своїй кімнаті, коли зимою топили піч. І з ними вчаділи двоє діточок Омеляна Петровича і Тетяни Гнатівни. У цей час господарів не було дома.
І ось с тих пір щось у будинку не так. Але ні господар, ні господиня ніколи не бачили нікого - лише ночами чули страшні крики і бачили, як у кімнатах рухаються предмети.
- Щось хотіло, щоб ми лишили наш будинок, - говорив Омелян Петрович, голосно стрибаючи чай з блюдця.
Коли отець Нікодим розповідав, про те що він бачив своїми очами - двох малих дітей і старих - Омелян Петрович і Тетяна Гнатівна плакали.
- Це були не вони, не діти,- тихо і зморено каже отець Нікодим.
- Ваші дітки тепер у раю разом з праведниками. Це нечиста сила під виглядом невинних діточок і старих слуг мучила вас. Моліться за них і самі не грішіть і усе у вас тепер буде добре.

Коли бричка священика від'їхала від хутора доволі далеко, отець Нікодим обернувся і на прощання ще раз подивився на темний одинокий будинок, що височів серед пагорбів. На мить священику здалося, що на вершині однієї з товтр він побачив чотири неясні фігури - дві високі, і ще дві менші. Серце його стиснулось. Але бричка підскочила на камені і отець Нікодим теж підскочивши, ледь не випав і схопився рукою за ручку дивана. А коли врешті знову подивився назад - вже нічого не було видно - ні неясних фігур на вершин, ні хутора,. Лише безкрайні зелені лани, синє небо і Товтри.