Повернення

Ніч накриває землю, і Мані вже освітлює яскравим світлом верхівки дерев. Навколо тільки вічний сніг, вічний мороз, вічний лід. Це світ холодної землі та холодних сердець. Йотунгейм.

Самотній мандрівник пробирається крізь кучугури, і часом вся його фігура на короткі миті оповивається полум'ям. Перешкоди відступають, схиляючись перед древньою силою. Сніг не в змозі протистояти йому, та й не має в цьому потреби. Він був тут до появи вогню— і залишиться після нього. І вже незабаром тонкий слід мандрівника зникне, наче його тут і не було, прихований свіжими, падаючими з небес сніжинками.

Сніжинки цікаві — намагаються приземлитися на незвично руде для цього світу волосся, заплетене у чудернацьку косу, але розчиняються на підльоті. І все ж вони знову й знову летять до нього, наче метелики до згубного, але такого прекрасного вогню. На коротку мить перед смертю вони завмирають, зачаровані незнаним теплом, і розчиняються в вічності.

Губи мандрівника торкає сумна посмішка, коли він дивиться на невелику похилу хижину. Тут минуло його дитинство, тут жив той, хто врятував його від суворого світу, прихистив у своєму притулку— і до тих пір, поки він сам не вирішив вирушити у вічну подорож, тут був його дім. Але Локі знав — повертатися сюди занадто пізно. До нього дійшли чутки про загибель великого воїна йотунського племені на ім'я Фарбауті — аси тоді влаштували святковий бенкет, і тільки він один не випив жодної краплі. Побратим нічого не сказав, лише окинув його розуміючим поглядом.

Один знав занадто багато, але ці знання не були небезпечними — принаймні, поки що. Він дотримував слова і робив все для того, щоб Локі міг відчувати себе в Асгарді, як удома. І не винен Всебатько, що у душі мандрівника немає і не може бути дому.

Підіймаючись на знайомий з дитинства пагорб, Локі посміхався своїм думкам. Тут жила грізна й могутня відьма, уроки якої були кошмарами молодого мага — і водночас одними з найкращих спогадів дитинства. Вони не могли йти одним шляхом — але саме Ангрбода колись майже по-материнськи пояснила йому, як знайти свою дорогу. І тепер цей шлях — складний, тернистий, але повний бажаних пригод — привів його назад.

Відьма відійшла від дошки, вкритої рунами. Традиційний щорічний ритуал майже завершено — залишилося лише випити трохи молока. Народ йотунів пам'ятав і шанував прародителя живих істот— Іміра, жорстоко вбитого асами, і раз на рік глек з молоком, викраденим у мідгардців у першу ніч зими, опинявся на столі в кожній йотунгеймській сім'ї. Мало хто з велетнів справді любив цей напій, але кожен пив, віддаючи данину пам'яті Засновника. Вважалося, що діти, зачаті в цю ніч, будуть сильними і сміливими воїнами.

Ангрбода вже багато років залишалася в священний вечір на самоті зі своєю магією, і давно змирилася з таким становищем. Її в народі поважали, але справедливо боялися. Розгнівити відьму, яка колись не боялася зійтися в сутичці з самими асами, не хотілося нікому, а всі, хто знав її важкий характер, розуміли — це зробити надто просто.

Та, схоже, цього разу хтось вирішив ризикнути.

Стук у двері відвернув увагу відьми, і вона ледь не впустила глек на підлогу. Подумки проклинаючи незваного гостя і вже передчуваючи, як саме він стане жертвою прокляття, реального і льодяного, Ангрбода все ж відкрила двері — і застигла на порозі.

— Привіт тобі, господине. Молочком не пригостиш?— невинно запитав Локі, проходячи всередину повз все ще ошелешену відьму.

— Що... ти тут робиш?— нарешті подолавши ступор, хрипло запитала Ангрбода, розглядаючи колишнього учня, який уже, наче в себе вдома, наливав ритуальний напій в єдину в хаті чашку.

— Повернувся на вогник, як і обіцяв. Ти ж не порушиш священних законів гостинності? Вибач, якщо завадив, — шумно сьорбаючи молоко, Локі пробігся поглядом по розкладених дощечках. — Не міг втратити нагоди похизуватися своїми новими вміннями.

У долоні гостя яскравим стовпом спалахнуло полум'я, і Ангрбода здригнулася, намагаючись його заморозити. Вдалося насилу, хоча колишній учень явно навіть не намагався чинити спротив, із посмішкою споглядаючи крижану квітку полум'я. З явним жалем він струснув рукою, і морозне марево зникло.

— Ти зовсім з глузду з'їхав?— обурилася відьма, забираючи чашку й дивлячись докірливо. — Я, звісно, рада, що ти знайшов собі достойного наставника, але чому ти намагаєшся спалити мій дім? Невже ти настільки мене ненавидиш?

Локі на мить насупився, але потім знову розплився в усмішці.

— У мене була чудова наставниця, ти права. Але вона не змогла навчити мене всьому, і тому я повернувся сюди. Тепер я готовий дізнатися те, що тільки ти можеш мені показати.

— І що це?— з насмішкою запитала відьма, хоча вже прекрасно знала відповідь. Він недарма прийшов саме в цей день. Точніше, в цю ніч.

Руді пасма злетіли вгору й легко опустилися на плечі, насолоджуючись довгоочікуваною свободою. Губи вигнулись в чарівно-іронічній усмішці, а тонкі пальці обережно обійняли за талію, якої давно не торкалися чоловічі руки.

— Навчи мене любити.

***

— Як думаєш, наші легенди — правда? Ну, про дітей, народжених після цієї ночі, і все таке...

— Я не перевіряла, — вперше за багато років сміється відьма. — Але щиро сподіваюся, що так. І найкращий героїчний вчинок, який може здійснити ця дитина — вбити того, хто вигадав ці дурні закони гостинності, через які ти зараз спиш у моєму ліжку, а не в снігу, перетворений на бурульку.

— Тільки завдяки йому, Анджі, я зараз живий, — невдоволено зауважує Локі, і Ангрбода, криво всміхнувшись, відповідає:

— Ну, тоді на перший раз ми його помилуємо.