Розділ 18

Артур

̶  Ей, Артуре! Вставай! — прокидаюсь від голосу Рустема. Намагаюся відкрити очі, вони, наче склеєні. Голова тяжка, як залізна. Болить страшенно. Оце так...

̶  Ти живий? Артуре, пора прийти до тями, в нас літак через 3 години. Ще до аеропорту пертися.

̶  Що? — ледь піднімаю голову, одним оком дивлюся на хлопця, що тормосить мене за чуприну. Вже день, сонце яскраво освітлює розкішну спальню. Де я?

̶  Що? Пити менше треба. Що? Вставай, кажу!

̶  Що таке? Чого вчепився? — нерозбірливо бормочу. Турок не здається. Починає стягувати з мене ковдру. Я хапаю її.

̶  Не віддам! Йди геть!

̶  Артуре, як не можеш їхати, то давай я подзвоню, щоб нам перенесли рейс на пізніший. Чи хай так квитки пропадають? — питає друг. Я починаю поволі вмикатися.

̶  Пропадають? Квитки? — які ще квитки? Піднімаюся, сідаю на ліжку, тримаюся за голову. Чого ж так погано? А! Точно! Раптом мене, мов страшна лавина, накрили спогади. Я згадав, як вчора зірвався. Надудлився, як свиня і... О, ні... Я переспав з тією дівкою? Ні! Не може бути! Відчайдушно намагаюся згадати, що було, коли вона опинилася в моєму ліжку, але далі того не можу. Якісь обривки, епізоди, не розумію... Думка про те, що я міг таке зробити страшенно різонула мене. Стало соромно. Аж знудило. Відчув себе брудним, огидним сам собі. Використаним. Ганчіркою, якою витерли брудну підлогу.

  Завжди бридився випадковими контактами, ніколи не розумів, що в цьому знаходять привабливого. Чужа людина, яка для мене ніхто, завтра й імені не згадаю, і я для неї так само. Це ж... Прокляття! Невже я таке зробив? Ідіот! Невже спокусився на ту дорогу підстилку? Та в сто раз гарніші були дівчата і цікавіші, яких я безжалісно виганяв зі свого простору, або просто не підпускав близько. А, ця? Лялька, щоб її, силіконова… Тьху! Який же дурень. Як тепер себе поважати? Як молитися? Здається, що вивалявся в болоті. Клятий алкоголь! Клята моя дурість!

̶  О! Ні! Ні! Тільки не це! Я не міг. Чи міг? А–а–а!!! — підняв голову догори і заричав, як ранений олень. Потім зі злом вдарив кулаками по ліжку.

̶  Ти чого, Бугаю? Що таке? — питає здивований колега. Я глибоко зітхнув, глянув на нього, тоді під ковдру. Плавки на місці. Може я... Не… Того?

̶  Прокляття! Рустеме, я, мабуть, переспав з тою блондинкою, щоб їй...! Придурок! — куйовджу волосся, видихнув. — А, може й, ні, не можу згадати нічого до пуття. — турок засміявся, каже:

̶  Вставай, Казанова, вже мало часу. Потім щось тобі розкажу. Говорив тобі вчора, що вже досить пити, та ти хіба слухаєш? Як з ланцюга зірвався. Що на тебе найшло? За всі роки, що знайомі, ще тебе таким не бачив. — і вийшов з моєї спальні. Звісно, не бачив... Бо я такий ніколи не був. Дожився...

  Я ще трохи просидів, нарешті змусив себе встати, випив води, пішов митися.

  Прохолодний душ трохи поміг мені прокинутися. Тож прийшовши в спальню, я вже почав мислити більш–менш тверезо. Шукаю свої речі, телефон. Одягнувся в джинси, сорочку. Поскладав все в сумку. А де мій костюм і туфлі? Капець... Десь там, в тому відпочинковому комплексі. Клас. Не хочу я по нього йти. Якщо ніхто не принесе, хай пропадає. Лихо з ним, другий куплю.

  Добре, хоч телефон знайшовся. У вітальні, чомусь. Дивлюся, вже 11 година. Ото спав... Не пам’ятаю, коли таке було зі мною, щоб дрихнути мало не до обіду. О, три пропущених від мами, два від Лісовського. Ще від когось невідомого.

̶  Рустеме, ти сніданок замовив? — дивлюся, він вже готовий, сумку з речами ставить біля виходу. Вигляд має, як на зло, нормальний.

̶  Так, скоро буде. Їстимеш?

̶  Ні, мене нудить. Але треба хоч кави випити, бо капут... — тримаюся за голову. Турок сміється з мене.

̶  Але ж ти...

̶  Досить ржати з мене. Ти хіба не пив?

̶  Не стільки, як ти. — заявляє бадьорим голосом, демонструючи, який він мудрий. Не нажлуктився, як я.

̶  Молодець. — кривлюся. Глянув на телефон в руці. Стало соромно, що не подзвонив вчора ввечері до мами. Хоч би там все було нормально. Чомусь, згадалася та Оля. Пішов знову в свою спальню, сів на килимі біля ліжка.

  Дзвоню на мамин номер. Чую голос Олі.

̶  Алло.

̶  Привіт. Як мама? Даси їй трубку?

̶ Привіт, Артуре. Вона спить. Недавно медсестра зробила їй укол, лягла відпочити. — спокійно відповідає тоненький голосок.

̶   Ти, що сидиш біля неї? Ввесь час? — питаю, бо, чого інакше телефон взяла?

̶  Так. Але, не переживай, все нормально. Тільки трохи вчора хвилювалась, коли ти не подзвонив ввечері. Здається, маєш невеселий голос. В тебе все добре? — ха–х... Голос? Ця дитина звертає увагу на те, який в мене голос, настрій? Зазвичай, відсікаю такі запитання, дратуюся, що хтось лізе не в свої справи, а сьогодні... Так щиро запитала, наче, я її брат, чи близький друг. Аж клубок став в горлі. Не знаю, що казати. Вже й не пам’ятаю, коли востаннє хтось, окрім мами, чи Рустема з Лісовським цікавилися мною. Просто так, по-дружньому. Без корисливих мотивів, просто по–людськи. Вічно всім щось треба, підлещуються, бо бояться втратити роботу, або ще щось. А ця Оля... Схоже, дійсно така проста і щира.