Розділ 15

Артур

  Дівчина відповідає вже сміливіше.

̶  Я підтримала, щоб вона не впала, бо почала хилитися додолу. Стала запитувати, що таке. Вона сказала дати їй таблетки, які мала з собою в сумочці. Я дістала, дала. Потім викликала швидку просто туди. Подзвонила водієві. — я трохи заспокоївся, почувши ці пояснення. Виглядає на те, що Оля не розгубилася. Дійсно помогла.

̶  Допомога швидко приїхала?

̶  Так, десь хвилин через 15. За той час Тамара Василівна трохи полежала на лавці, водій спровадив медиків на потрібне місце, потім лікарі забрали її сюди.

̶  Зрозуміло. — я знову пішов у палату. Просидів трохи біля мами. Потім вийшов, щоб іти пошукати лікаря, запитати, що з нею. Дивлюся, Оля стоїть там само, на коридорі. Розмовляє з кимось по телефону. Каже:

̶  Мама, як після вчорашнього? Пішла на роботу? — вислухала відповідь, — Добре. Зварила щось? Ти не голодний? А пес? — помовчала. — Зрозуміло. Я ще не зможу, мабуть, скоро прийти до вас. Та... — видно, хтось запитав її, чому. Дівчина пояснила, що в лікарні з жінкою, в якої працює. Сказала про мамин приступ з таким жалем, наче, це її рідна мама. Я аж здивувався.

  Пішов поговорив з лікарем. Той сказав, що стан мами стабільний, може, завтра випише додому, якщо є, кому наглядати за нею, робити уколи. Я сказав, що є.

  Потім повернувся в палату. Оля тут. Як же я зрадів, коли побачив, що мама вже не лежить, як труп, а розмовляє з помічницею, навіть досить нормально. Голос не надто слабкий.

̶  О, мам, ти вже прокинулася? — радісно запитую. Вона втомлено  посміхнулась.

̶  Так. Всім ворогам на зло, не вмерла. — жартома відповідає Тамара Василівна.

̶  От і молодець. Але я на тебе сердитий. Знаєш, за що? — вона лукаво всміхається, глянула на Олю. Я сказав спокійно:

̶  Олю, вийди, будь ласка, на пару хвилин. — дівчина швидко вийшла. А мама одразу з претензіями до мене.

̶  Хто тобі дозволяв виганяти мою рятівницю? Ти хоч подякував дівчині? — я скривився, ну нічого собі...

̶  Рятівницю? Тебе хіба не лікарі врятували? — мама важко зітхнула.

̶  Ой сину... Як би не вона, я б навряд, чи була зараз жива. Ти знаєш, що раніше я ніколи не брала з собою помічниць до самої могили? Вони завжди чекали в машині з водієм. Мені не хотілося, щоб якась стороння людина бачила, яка я слабка, як плачу. Я завжди казала водієві, що подзвоню, коли прийти за мною. І переважно досить довго сиділа біля могили. А сьогодні я тільки прийшла, мені майже одразу стало погано. Водій, або інша доглядальниця чекали б мене доки... — голос затремтів, замовкла. На очах сльози. Я шокований... Он воно, як?

̶  То, чому Олю взяла? — здивовано питаю. Я й забув про той нюанс.

̶  Олю... Знаєш, вона якась така... Щира, співчутлива. Це відчутно. Бачу, їй дійсно шкода мене, а не просто з цікавості витріщається на шрами, як бувало не раз. Я взяла її з собою, бо відчула, що мені не соромно буде плакати перед нею. Здається, ця дівчина не з чужих слів знає, що таке смерть і смуток. І... — зітхнула, помовчала хвилю.

̶  Вона дала мені ліки. Якби не вони, хтозна, чи медики встигли б мене завезти в лікарню. А так, доки вони приїхали, мені вже стало трошки легше.

̶  Он, як? Я, виходить, недооцінив ту малу? То вона так сильно подобається тобі? — ця розповідь мами вразила мене. Знаю, що вона добре розуміється на людях і, коли так каже, значить, так воно і є, швидше за все. Ого... Невже це можливо? Не можу повірити, що є ще люди, настільки небайдужі до чужих бід. Вже звик, що всі думають лише про себе і про заробіток. А багатих взагалі не люблять, бо заздрять. Людям здається, що в нас не буває проблем, болю, сліз. Не життя, а суцільне свято.

̶  Так. Ще не траплялася мені така сердечна доглядальниця. Де ти її знайшов? — мама взяла емоції під контроль і запитала вже спокійніше. Твердішим голосом. Я ледь посміхнувся.

̶  Як скажу, не повіриш. — вона запитально дивиться. — Випадково познайомилися. — дав зрозуміти, що не хочу розповідати всіх подробиць.

̶  Партизан... — посміхнулась. — То, коли забереш мене додому?

̶  Лікар сказав, що завтра, мабуть, відпустить тебе. Але мусиш пройти курс лікування. Треба подзвонити тій медсестрі, щоб приходила робила тобі уколи.

̶  Добре.

̶  Хочеш, я побуду з тобою до завтра? — питаю маму.

̶  А, як же робота? Краще їдь, працюй. Про мене тут подбають.

̶  Впевнена? Взагалі, то, я мав летіти до Варшави завтра на день-два, але...

̶  То лети, не бійся. Буде так, як мій організм захоче. Ти і так нічого не зміниш. Мене ще прокапають, все під контролем. Чого будеш сидіти наді мною? — я подумав хвилинку. Може, вона й має рацію. Що я можу? Покликати лікаря? Це й Оля зробить. А ті переговори з поляками дуже важливі, великий спільний проект.

̶  Гаразд, мамо. То будемо на зв’язку. Я ще запитаю лікаря, чи є в них якісь кращі палати. Щоб без сусідів.

̶  Добре. Їдь працюй.

̶  Одужуй, мамо. — цілую її в чоло. Прощаємося.

Оля