Розділ 13

Оля

  Першого вечора в родині Бугайчуків мені було дуже важко. Спочатку тому, що з нами на кухні сидів Артур Іванович. Уважно стежив за мною своїми розумними очима. Це змушує мене катастрофічно ніяковіти.

  Як ніколи, почуваюся незручно. Чомусь, мені здається, що він дивиться на мене і думає, яка я негарна. Такий чоловік, як він, точно звик до оточення вродливих жінок і до їх уваги. Без сумніву. Його не можливо не помітити. Ним не можливо не захопитися. Коли він так близько, що відчуваєш тонкий запах його парфуму, чуєш, як ковтає сік, як поскрипує крісло під його важким, тренованим тілом, спробуй залишатися байдужою. Як?

  З усіх сил я намагалася не звертати уваги на Артура Івановича. Не дивитися на його вродливе обличчя, широкі плечі. Благо, що він майже ввесь час мовчав. Нічого до мене не казав. Здається, думав про щось своє. Але точно слухав наші балачки про всяку всячину.

  Коли чоловік пішов собі кудись, я відчула полегшення. А водночас, стало шкода. Чомусь, хочеться, щоб він був поряд. От такий парадокс. Поруч з ним невимовно важко, а без нього чогось бракує. Здається, що сама його присутність дарує мені якусь незрозумілу радість. Ех...

   Не знаю, чи варто було погоджуватися на цю роботу? До чого я так доживуся? Бракувало ще закохатися в такого чоловіка, тоді можна сміливо йти купувати мішок пігулок від депресії. Бо тоді вже самими молитвами і малюванням, мабуть, не порятуюся, як це мені вдавалося раніше. Коли Лілька відбила мого першого хлопця, чи, коли мене покинув другий. Я знаходила розраду в малюванні. Багато читала Біблію, молилася. Гуляла. Це завжди мені помагало. Сподіваюся, тепер не буде потреби в порятунку. Бо я постараюсь не зовсім втрачати голову. Якщо це взагалі можливо...

  Коли ми пішли в ванну, щоб Тамара Василівна прийняла душ на мене чекало наступне потрясіння. Ну... Може, не зовсім потрясіння, але я була в шоці. Побороти сором’язливість, щоб помагати чужій жінці роздягатися мені вдалося, на диво, швидко. Їй дуже важко застебнути, чи розстебнути бюстгальтер, руки дуже болять, коли вигинати їх назад. Вона аж кривиться, намагаючись не стогнати від болю, коли нахиляється, згинається. Співчуття змусило мене не думати про сором.

  Але те, що відкрилося мені, коли ми спільними зусиллями звільнили Тамару Василівну від одягу, вразило до глибини душі. В неї так багато шрамів... Я мовчки ковтнула слину, не змогла нічого казати. О, люди... Що ж це? На спині, на руках, ногах, животі, скрізь. Видно, були малі і великі, жахливі рвані рани, порізи. Деякі досить старі, а інші, ті, що більші, ще не дуже. Що ж пережила ця бідолашна жінка? Хто з нею таке зробив, чи що?

  Я підтримала її, помогла зайти в кабіну душа, там в неї є спеціальна поличка, щоб сісти. Вона помилася, тоді я помогла їй вийти, витертися, одягнути нічну сорочку, подала білизну. Кожен рух їй дається з болем. Це жахливо... Тільки прийнявши душ, вона вже дуже втомилася. Важко дихає. Коли лягла в ліжко, прийняла ліки, я наважилася запитати:

̶  Тамаро Василівно, я вражена. Якщо чесно. Мабуть, ви пережили щось дуже страшне. Прошу, скажіть, що сталося? Чи... Це секрет? Вибачте, якщо пхаю носа не в свої справи. Просто... — я боялася питати, не знати, як вона зреагує. Чи не розсердиться? Але не витримала. Жінка відповіла сумно:

̶  Аварія... І не тільки. Але про інше я тобі не розкажу. Принаймні, зараз. А в тій аварії... Загинув мій чоловік. Той, що на цьому фото. — показала пальцем, на сімейну фотографію, яку я вже бачила. Потім сказала мені сісти біля неї. Видно, має настрій ще поговорити. Я сіла на пуф біля ліжка.

̶  Дуже шкода. Співчуваю. — я вимовила це зі щирим жалем. Мені справді стало дуже прикро, коли глянула на той знімок і уявила, що цей симпатичний чоловік, що так гарно обіймає Тамару Василівну, лежить мертвий. А, може, ще й понівечений. Це жах... Хоч не знаю, які в них були стосунки, та, в будь – якому разі дуже важко таке пережити. І Артурові Івановичу, мабуть, теж.

̶  Дякую. — тихо відповіла жінка. А тоді, передбачаючи моє наступне запитання, продовжила:

̶  Вже майже два роки минуло. А здається, що вчора. — важко зітхнула.

̶  Дуже прикро. Не уявляю, як ви таке витримали. — кажу задумливо. Тамара Василівна запитала:

̶  А, ти? Ти втрачала когось близького? — я зітхнула.

̶  Так. Діда, подругу, вітчима. Теж близько двох років тому. Він захворів на саркому. Буквально за кілька місяців хвороба безжалісно пожерла маминого чоловіка.

̶  Шкода. Він був хорошою людиною? — запитала мене жінка.

̶  Так. Дуже. Він був... Добрий, працьовитий, нам дуже не вистачає його. — кажу, як є, лиш, не розповідаючи, як сильно за ним тужить мама і як виражає цей смуток.

̶  Зрозуміло. — зітхнула Тамара Василівна. Бачу, вже починає позіхати, мені теж сильно захотілося спати. Вже засинаючи, господиня тихо пробурмотіла:

̶  Треба з’їздити на кладовище... — я нічого не відповіла. Пішла забрала валізу з коридору в свою кімнату.  Застелила собі постіль. Прийняла душ і лягла. Зазвичай, на новому місці важко заснути. Але тут, як не дивно, я й не помітила, коли вимкнулася. В домі така тиша, плюс море нових переживань, все це зморило мене. Якби ж знала, чим обернеться завтрашній день, не заснула б точно.

  Вранці мене розбудив нав’язливий звук будильника. Я звикла вставати не пізніше сьомої ранку. А сьогодні вирішила піднятися ще раніше. Щоб, коли Тамара Василівна буде потребували моєї допомоги, вже бути бадьорою. Я вмилася, одягнулася і пішла на кухню. Попила води. Потім ще трохи посиділа в своїй кімнаті. Малювала. З вікна побачила, що за ніч нападало досить снігу. Все подвір’я таке пухнасте, виблискує на вранішньому сонечку. Дуже романтично. Я почала малювати те, що бачила з вікна. Засніжену альтанку, мурований паркан, на якому теж велика шапка снігу, лавочку. Не закінчила. Побачила, що в подвір’я заїжджає той білий Вольцваґен, Валок. От, чия це машина.