Розділ 12

Артур

̶ Та почекай ти, чого одразу закипаєш!? — зупиняє мене мама. Вимикає телевізор. — Сідай, куди преш? — я зупинився. Важко зітхнув. Що ж... Як-не-як, вона моя мати...

̶  Що? Кажи швидше, бо я не маю настрою довго балакати. Голодний і втомлений. — повертаюся до жінки обличчям і кажу вже спокійніше. Не поспішаю сідати.

̶  То, може, ходімо на кухню? Доки ти будеш їсти, я тобі розкажу, як ми з Олею мою квітку рятували.

̶  Що? Рятували? — я витріщився, як баран на нові ворота. — То вона помогла, чи нашкодила? — мама ще той мастак заплутати. Загадково посміхається. Пробує встати з дивану. Я підходжу, подаю руку, вона тримається з неї, встає. Починаємо йти.

̶  Ой, сину... Даремно ти так... Я ж тобі подякувати хотіла...

̶  Що? — вже нічого не розумію.

̶  Так. Поки що, рано дуже впевнено судити, але... Здається, та Оля непогана дитина.

̶  Так? То чого ти її відправила?

̶  Роман повіз її взяти речі. — спокійно каже Тамара Василівна. Тьху!

̶  Мам! Ну ти... Не могла одразу сказати?! Навмисне голову морочиш? — капут... Що за ігри? Дістала...

̶ Ну... Не сердься, Артурчику. Просто, ти так одразу подумав, що я не втрималась, вирішила трошки тебе подражнити. Цікаво було побачити твою реакцію.

̶  Угу... Дякую! Весело було?

̶  Ага. — сміється.  — Ти так знервувався, наче я твою жінку вигнала.

̶  Ох... Жінки... Які ви нестерпні створіння... — бурчу тихо. Поміг мамі сісти за стіл. Шукаю собі їсти в холодильнику.

̶  Ви теж «добрі», — хитро посміхається. — Візьми, там є м’ясний рулет і сік. І хліба візьми. — каже мама. Я дістаю з холодильника їжу, розкладаю все на столі, беруся вечеряти.

̶  О–о–о... Смачно... — облизуюся. Запиваю яблучним соком. Розглядаю з інтересом м’ясний рулет з цілими перепелиними яйцями, який їм. Хм... Ще такого не пробував. Ніжний, соковитий, в міру приправлений. З сиром. У– м–м... Все, як я люблю. Схоже, Валок сьогодні був у настрої.

̶  Подобається?

̶  Угу...

̶  На здоров’я. — мама загадково посміхнулась. Каже:

̶  Знаєш, вона не схожа на всіх попередніх, кого ти мені знаходив. Бували подібні, але... Не такі.

̶  Ну... З цього місця детальніше... — показую жестом, щоб розповідала. Мама має явно хороший настрій. Дивно... Зазвичай, коли з’являлася нова помічниця, вона була напружена, приглядалася. А сьогодні спокійна, задоволена.

̶  Не знаю, де ти відкопав такий екземпляр, але вона... Цікава... — я посміхнувся. Якби ж ти знала, що я її в буквальному розумінні відкопав. Точніше, не дав закопати. Тоді не знав, що стане мені в пригоді.

̶  Чим цікава? — питаю, хоч мені байдуже, аби мамі було зручно з нею.

̶  Ну... Розумна, скромна, а головне, здається, не лицемірить. Не намагається вислужитися, сказати, що я хочу почути. Проста... І... Позитивна. Ми так насміялися з Валком. Розказувала про свого пса. Ще всяке таке... — я радо посміхнувся. Вірю, що це може бути так. Згадав, як вони з братом жартували в магазині тоді.

̶  Що ж... То я радий. Аби тобі добре було. Бо я вже не хочу більше нікого шукати. — мама задоволено посміхається. Потім мені прийшло повідомлення. Я глянув, відклав телефон на стіл.

̶  Часом не Катя пише? — сумно запитала мама. Я підтис губи. Зітхнув.

̶  Ні... Давно вже не говорив з нею. Вона в Іспанії. Недавно бачив свіжі фото в мережі.

̶  Он як? До тебе теж не дзвонить?

̶  Дзвонила, раніше. Кілька тижнів тому. Я не мав часу довго балакати.

̶  Як завжди... — мама сумно зітхнула. — А мені? Не може подзвонити до рідної матері? Що за молодь пішла!? — гірко вимовила. Знаю, її дуже мучить ця ситуація. Але, що робити не уявляю. Як помирити цих дві впертюхи? Кожна знає своє, і ніхто не хоче бодай трохи поступитися. Принизитися. Ех... Може з часом, все, якось, само втрясеться? Не знаю...

̶  Мам... А, чому сама не подзвониш? Чи хоч напиши пару слів.

̶  Не можу... — важко зітхнула. — Хіба вона не повинна бути смиреннішою? Я ж таки її мати, а не якась шмаркачка, щоб за нею бігати. Хіба вона не повинна думати, як помиритися? Лише я?

̶  Так... Але, хтось мусить бути мудрішим. Мамо, скільки ви так ще будете чекати, доки хтось подзвонить? Вона тебе чекає, ти її. Обидві мучитеся. А могли б прекрасно жити. Мирно і весело. А так... — зітхаю. Вона мовчки слухає, дивиться десь на свої руки.

̶  Думаєш, я цього не знаю? Але ж... Не можу, не в силах себе переламати, змусити принижуватися перед нею. Хай вона приїде, чи хоч подзвонить. Може, тоді й вибачу.  ̶ помовчала хвилю, тоді продовжила:

̶  Знаєш, сину... Якщо чесно, чим довше це тягнеться, тим більше в мене серце болить. Тиск почав підніматися.

̶  Знову? Чому не казала? — питаю занепокоєно.

̶  Та... Що тут розказувати... Приємного мало. — зітхнула.

̶  Мамо, давай завезу тебе знову в лікарню. Ризикувати не можна. Ти ж знаєш. — кажу напружено. Розумію, що не хочеться, але треба.