Розділ 11

Оля

  Після сніданку я попросила сказати мені, де швабра і повитирала підлогу там, де наслідила. Потім господиня показала мені кімнату, в якій маю жити. Вона, м'яко кажучи, сподобалася мені. Не дуже велика, але світла, в лимонних тонах. Люблю такий колір. Бо лимони люблю. Велике півтора спальне  ліжко накрите атласним покривалом з рюшами внизу. Поверх лежать дві подовгасті подушки з такими ж рюшами. Комод, туалетний столик з великим дзеркалом і круглим пуфом, досить містка шафа купе. Підлога з гарного ламінату, а біля ліжка пухнастий килимок. На комоді невеликий сучасний телевізор.  А ще є гарна ванна. Все в моєму розпорядженні. Чудово. Можна їхати за речами і обживатися.

̶  Подобається? — питає мене Тамара Василівна.

̶  Так, дуже гарна кімната. У вас все дуже гарне в домі і назовні. А, хто те все вибирав? Кольори, меблі, гардини?

̶  Переважно, я. Дещо син з чоловіком помагали. А саме цю кімнату... — раптом посмішка жінки згасла. Видно, згадала щось дуже сумне. Зітхнула. Не доказала. Я не допитувалася. Як захоче, сама розкаже. Цікаво, хто раніше жив у цій кімнаті? Чому так засмутилася? Може, колись дізнаюся.

̶  Ходімо в мою спальню. Покажу тобі все. — за хвилю Тамара Василівна повела мене в свою кімнату, що поруч з моєю. Там виявилося ще гарніше. Може, тому, що не так порожньо. Є не лише меблі, а й особисті речі. Хоча, небагато на видних місцях. Трохи косметики і різних милих дрібничок на вишуканому білому туалетному столику. На великому комоді красива шкатулка теж майже біла з рожевим відтінком. Мабуть, для ювелірних виробів. Цікаво було побачити сімейне фото в рамці на стіні над комодом. На ньому четверо — Тамара Василівна з чоловіком і, мабуть, їх діти. Знайомий мені Артур Іванович, але набагато молодший, ніж зараз і якась красуня. Може, їх донька? Всі такі гарні, радісно посміхаються. Особливо Артур... Ех... Який же він класний... Ця посмішка, погляд... Хіба можна залишитися байдужою? Я ще не бачила, як він зараз посміхається. Такий серйозний. Стоп! Не витріщатися!  Нагадую собі і швидко відвертаю погляд в інший бік. Цікаво, а де та дівчина зараз? І його батько?

  Ще тут є невеличкий диванчик, столик, на якому стоїть велика жива орхідея фаленопсис. Трохи дивно, бо більше ніде я не побачила вазонів, лиш цей. Біля столика є два пуфи. Світло у кімнату потрапляє через два великих вікна, що закриваються автоматичними жалюзі і тоненькими фіранками з красивими візерунками. Зі спальні виходять двоє дверей — гардеробна і ванна.

  Тамара Василівна показала мені все, що треба, розповіла, як саме я повинна їй помагати в банних процедурах. Також складати речі, робити прання. А ще, деколи, десь їздити. За покупками, в салон краси, або ще кудись. Це мені сподобалося. Якщо на тій супермашині. У–м-м...

  Жінка сіла на диванчик, я біля неї. Доки вона розповідала про свій розпорядок дня, який, до речі, не дуже насичений, я знічев’я втупилася в ту орхідею, що на столику. Дещо мене зацікавило. Я мимоволі підсунулася і потягнулися до квітки рукою.

̶  Не чіпай! — раптом голосно крикнула господиня. Я здригнулася, відвела руку. Перелякано дивлюся на неї. Серце закалатало, як вдарене.

̶  Без мого дозволу цієї квітки не торкатися! Тільки, коли я скажу, поллєш. Так, як я скажу!  — сердито проказала. Аж змінилася на обличчі, з милої приязної жінки враз перетворилася на злу, сварливу бабу. Я здивовано підняла брови. То, он воно що...

̶  Вона дуже дорога вам? Як... Подарунок від когось, чи...? Бо, наскільки я знаю, це зовсім не рідкісний вид орхідей. І коштує не дуже дорого. — я вирішила запитати, коли вже на те пішло. Бо інакше неможливо пояснити таку бурну реакцію. Жінка трохи зм’якла. Каже:

̶  Так, це подарунок. Не хочу, щоб з нею щось сталося. Тут була вже одна помічниця... Мало не знищила, коли пересаджувала.

̶  А–а-а... Тоді шкода, бо цій рослині скоро капут буде. — кажу спокійно, але трохи скривившись. Тамара Василівна здивовано підняла брови, витріщила очі на мене.

̶  Що?! Чого це? — різко питає.

̶  Дивіться. — я на свій страх і ризик підняла горщик і піднесла до господині. — Тут поселився борошнистий черв. Бачите цей білий наліт, схожий на павутиння? А от вже почали в’янути квіти. І так все скоро засохне. — жінка вражено дивиться то на мене, то на квітку. Я взяла легенько нігтем, зачепила одного малесенького біленького «звіра», який заховався між листям. Показую їй. — От ці паршивці висмоктують сік з рослини. Особливо з квітів і бутонів. — поставила вазон на місце. Мовчу. Жінка нарешті вимовила:

̶  Ти впевнена? Як я цього не помітила?.... -  задумалася. — І... Що робити?

̶  Ну... Є різні спеціальні хімікати, якими можна побризкати. А можна спробувати народними методами. Помити водою з милом, бажано зеленим, або господарським. Повиймати їх всіх. Або гарячим душем. Вони гинуть при 45 – ти градусах. Так кажуть. А, взагалі, бажано ще й пересадити в новий субстрат.

̶  Ти, що розумієшся на орхідеях? — питає здивовано. Дивиться на квітку так жалібно.

̶  Та... Не те, щоб... Просто в нас є кілька орхідей вдома і колись з ними вже ставалася така халепа.

̶  Справді? І, що? Ти їх врятувала?

̶  Угу...

̶  Тоді до роботи! Але, дивись мені. Якщо зробиш гірше... — напружено промовила жінка. Я посміхнулась.