Розділ 10

Оля

  В середу за мною приїхав водій Артура Івановича, чи його матері, не знаю, Роман. Невисокий, сивий чоловік років з 50 на вигляд. Машина, як лялька, бордовий седан Крайслер. Я в захваті. Така комфортна, тиха. Супер. Невже я тепер буду часто в такій кататися? Навряд...

  По вулиці Чернишевського це виявився найгарніший дім. Заїхали в автоматичні ворота. Мені відкрилося просторе гарне подвір’я викладене бруківкою. Але вона, на моє здивування, не почищена від снігу, який нападав вночі. Зовсім. Хоч ще ранок, але, все ж... Бруківку видно тільки там, де вітер здув сніг на бік. На подвір’ї стоїть ще два авто. Але вже нижчого класу. Білий Вольцваген Кадді і Форд Ф’южен. Цікаво, це теж господарів? Великий двоповерховий дім персикового кольору зі складним коричневим дахом і гарними сходами має дуже радісний вигляд. Такий приємний колір штукатурки. Цікаво, хто вибирав? Мабуть, господиня.

  Подвір’я прикрашають багато гарних рослинок — туйки, самшит, ще якісь кущики прикриті білим агроволокном на зиму. Мабуть, троянди. Збоку є гарна, шестикутна альтанка, неподалік лавочка з гарною, кованою спинкою і підлокітниками. Сьогодні все притрушене білим сніжком дуже красиво виблискує на сонечку.

  Роман відкрив мені двері, привів у дім. Залишив мене у дуже гарній вітальні. Такої багатої обстановки я навіть в Польщі не бачила. Все таке вишукане, в сучасному стилі. Нечисленні меблі строгих форм. Кругом переважають теплі, пастельні відтінки. Кімнату прикрашає великий камін. На вигляд простий, без якихось декоративних елементів, але дуже стильний. Ідеально пасує до всього решта у цій просторій вітальні.

  В іншому куті стоїть великий обідній стіл з кріслами, на ньому гарний букет штучних квітів. Орхідеї. А навпроти дивану на стіні висить солідної діагоналі плазмовий телевізор. На стінах лише дві картини. Літні пейзажі виконані маслом. Соковиті, теплі кольори, на полотнах дуже звеселяють. Все в цій великій кімнаті підібрано гармонійно, продумано, що сприяє розслабленню, відпочинку після важкого дня. Так і хочеться похвалити того, хто це все вибирав.

  Я поставила біля себе невелику сумочку. Розстебнула пуховик. Зняла шапку, сіла на пухке крісло. Посередині великої кімнати лежить м’який, світлий килим. А підлога викладена красивою керамічною плиткою кремового кольору з рожевими прожилками. Я трохи ніяково почуваюся в чоботах. Але не знаю, чи роззуватися. Снігу принесла...

̶  Зараз прийде Тамара Василівна, почекай. — сказав мені чоловік. Сам пішов собі кудись. Невдовзі я почула стук по керамічній підлозі. Наче, ціпок і повільні кроки. Я встала, озирнулася, бачу, до мене повільно йде, спираючись на паличку, симпатична чорнява жіночка років п’ятдесяти, або менше. Середнього зросту, пропорційної будови. Не худа, не товста. Одягнена по – домашньому.  В сірі вільні штани, тонку кофтинку з довгим рукавом. На ногах м’які тапочки.

  Я привіталася перша. Вона приязно посміхнулась, каже:

̶  Доброго ранку, дитино. Не проти, якщо я так скажу на тебе деколи? З тієї лиш причини, що ти по віку могла б бути моєю донькою. Тобі ж 23?

̶  Так. Кажіть, на здоров’я. — посміхаюся. Сіла. Її привітність, і спокійний тон голосу мені дуже сподобалися. Жінка сіла навпроти мене на дивані. Сперла ціпок біля себе. Почала розмову. Я мимоволі взялася розглядати її. Мабуть, колись Тамара Василівна була дуже вродливою жінкою. Та й тепер ще дуже миловидна. Правильні риси обличчя, густе волосся, яке підстрижене не дуже коротко під каре - каскад. І очі... Кого ж мені нагадали її проникливі темні очі? Звісно, сина. Того, що не виходить в мене з голови відколи вперше побачила. Навіть вночі приснився один раз. Ех... Не можна про нього думати.

  Та, коли господиня дому повернулася до мене іншим боком я помітила невеликий шрам на її шиї. Видно, ще не дуже старий.

̶  Добре, Олю, то роздягайся, поговоримо. А потім я покажу тобі кімнату, де ти будеш жити. Вона тут, на першому поверсі, біля моєї. Ти вже привезла свої речі?

̶  А... Ні, ще, ні. Не знала, чи вже треба. Може... Ви, коли ближче познайомитеся зі мною, ще передумаєте? — кажу рівним голосом. Знімаю пуховик, кладу поряд на крісло. Сама не знаю, як, але мені вдалося побороти хвилювання. Вирішила, як завжди, говорити просто і щиро. А там, будь – що буде. Він же сказав, що не страшно, якщо мама не погодиться, тоді я вільна. Так, що нема чого надто боятися. Але... З іншого боку, хороша платня і премія не завадили б... Жінка посміхнулась самими очима. Злегка підняла рівні тонкі брови.

̶  Он, як? Артур, тобі розповів щось про мене? — питає спокійно.

̶  Ні... Тільки те, що я не перша ваша помічниця. — пані Тамара стримано посміхнулась.

̶  Що ж... Розкажеш про себе?

̶  Добре. Запитуйте.

̶  Розкажи про свою сім’ю. З ким ти живеш?

̶  Я... В мене є мама, молодша сестра і ще молодший брат. Ми живемо тут недалеко, на Ковельській. — жінка спокійно слухає, ставить ще запитання:

̶  А, мама, мабуть, молода ще? Працює десь?

̶  Так, вона менеджер зі збуту на пластмасові фабриці. Довго вже там працює. А сестра студентка, брат ще школяр. 

̶  Добре. Я чула, ти раніше працювала на меблеві фірмі. Подобалася робота?

̶  Якщо чесно... Не дуже. Комп’ютерна графіка непогано мені вдається, але... Це не те, чим би я хотіла займатися щодня ціле життя. Але, робота була непогана. — я відповіла і вже приготувалася, що зараз запитає, чому мене звільнили. Чи він їй розповів про мою халепу на будові? Хто їх знає. Але господиня дому не питала більше про мою попередню роботу. Натомість, сказала: