Розділ 9

Оля

  В машині горить лампочка. Грає тиха класична музика. Пахне чимось дуже приємним, цитрусовим. І на мене уважно дивляться двоє глибоких, як Маріанська западина очей. Таких темних і проникливих, що, здається, проходять наскрізь, як рентген. В саму середину. Брови трохи опущені, ніби приглядається. Я дивлюся на молодого чоловіка, не можу зрозуміти, що зі мною. Ще ніколи не було так... Щоб якийсь хлопець настільки захопив увагу з першого погляду. Що з ним таке? Чому не можу відірвати очей і вимовити хоч слово? Тоді, в лікарні, мені все розпливалося перед очима, краще б зараз теж…

  Він дуже гарний. Ще красивіший, ніж той, якого я щойно малювала. Класичні, правильні риси обличчя, темна коротка щетина на бороді. Чорне волосся зачесане назад. Не коротке і недовге. Ззаду трошки в’ється. Кремезний. Артур Іванович одягнений в елегантну чорну шкіряну куртку, чорні штани. Світло-блакитна кофтинка має невеликий виріз на грудях, з якого ледь видніє темне волосся.

  Великі, доглянуті руки розслаблено лежать на шкіряному кермі. Обручки нема. Прокляття! Яке мені діло до його обручки? І, взагалі, Олю, змилуйся, візьмися за розум! Перестань витріщатися, як голодний на вареники. Бо ще подумає, що ти... Він і так, хтозна-що про мене думає...

̶  Привіт. Як справи? — заговорив до мене, змусивши отямитися. Його голос такий... Сильний, але нерізкий зараз. Приємний. Згадалося, як розмовляв зі мною тоді в лікарні. Добре, що зараз, ніби, в кращому настрої. Хоча, хтозна...

̶  Добрий вечір. А... Бувало й краще, якщо чесно... — на силу вимовила. Постановила, говорити з ним чесно, як і завжди, взагалі то. Будь–що буде. Принаймні, не звинуватить в брехні.

̶  Розумію... Таки втратила роботу? — питає спокійно. Ого, згадав, що я тоді казала? Уважний.

̶  Так...

̶  Що ж... Можливо, це й до кращого. Я маю до тебе пропозицію роботи. Але спершу, якщо ти не проти, розкажи хоч щось про себе.

̶  Що вас цікавить? — я геть нічого не розумію. Що він хоче? Просто пливу за течією. Вибір невеликий.

̶  Розкажи, де ти працювала? Де вчилася? — дивно... Не питає, як я опинилася на його будові. Нащо йому моя професія? Та... Добре, хоч не погрожує. Поки що...

̶ Я... Працювала на меблеві фірмі. Робила комп’ютерний дизайн меблів. А вчилася в Луцькому інституті мистецтв, тут, на Шевченка, за мостом. На факультеті комп’ютерної графіки.

̶  О, цікаво... — крутнув здивовано головою. Я далі, як на голках. Блукаю поглядом, щоб не витріщатися на це вродливе обличчя. Чоловік продовжив розпитувати по–діловому.

̶  І, як пошуки нової роботи?

̶  Поки що, не дуже. Кажуть, мало досвіду.

̶  А скільки ти там працювала?

̶  Близько року.

̶  Зрозуміло.

̶  То... Що ви хочете мені запропонувати? — не витримала. Запитала. Чоловік подивився поперед себе, на вулицю. Помовчав хвилю, наче, роздумуючи, що зі мною робити. Потім знову пильно глянув на мене. Каже:

̶  Олю, мені потрібна надійна людина для догляду за хворою мамою. Знаю, це не по твоїй професії. Але робота неважка і зарплата непогана. Вона сама ходить, але має проблеми зі здоров’ям. Потрібно трохи їй помагати одягнутися, помитися. А загалом, просто складати компанію, щоб не нудьгувала. Трошки щось помогти в побутових справах. Застелити ліжко, випрати одяг, щось поскладати, подати. Таке... — я вражено підняла брови. Очікувала чого завгодно, тільки не такого. Він пропонує мені бувати вдома в його мами? З якого дива така честь? Мовчу, не знаю, як реагувати.

̶  Що скажеш? — помітивши моє замішання, питає шеф.

̶  А... Я... Не знаю... Думала, ви хочете мене покарати, а це... — кажу, що думаю. Він хмикнув. Ледь посміхнувся одним кутиком губ.

̶  Покарати? Думаєш, я такий безсердечний звір? Ти і так вже покарана. До речі, як здоров’я? — запитав тим же рівним тоном.

̶  А... Дякую. Вже краще. Зір відновився. На щастя... — відповідаю спокійно, хоч голос мій не зовсім звичний. Трохи тремтить протягом цілої розмови. Хвилююся. Важко тверезо думати, коли перед тобою такий чоловік.

̶  Добре. То, що скажеш?  — я дивлюся на нього. Мовчу. Чоловік промовив:

̶  Олю, зрозумій, я не змушую тебе. Це пропозиція, а не кара, яку мусиш витерпіти. Можеш відмовитися. Але я б тобі не радив. Принаймні спробуй. Ще не факт, що мама залишить тебе надовго. В неї свої критерії. Може, й звільнить за тиждень, чи місяць. Тоді, як знаєш.

̶  А, що вже когось звільняла?

̶  Так.

̶  А... За що? — питаю. Він зітхнув, крутнув головою.

̶  Та за різне... Важко сказати. Але, якщо затримаєшся хоч на 2 місяці, сподобаєшся їй, то обіцяю премію.

̶  Он, як? Це так важко, що аж премію? Ви мене лякаєте. — що ж там за мама така? Ой... Ну й попала я. Догодити якійсь владній, капризній бабі? Та «раз плюнути». Що такого? Після моєї «дружної» сімейки мене не дуже таким налякаєш. Тобто... Жінкою, ні, а от шефом можна...

̶  Та, чому? Ні. Нема, чого боятися. Вона не кусається. Просто... Трохи вибаглива і... Одним словом... Якщо наважишся, сама побачиш.