Розділ 8

Оля.

  Більше двох тижнів пошуків роботи не увінчалися успіхом. Всі ті вакансії, що мені хоч трохи підходили по спеціальності виявилися недоступними. То досвіду замало, то ще щось. Я вже втомилася шукати, ходити на співбесіди. Набридли. Взяла кілька замовлень на портрети. Діма поміг знайти бажаючих.

  Сиджу малюю з фотографії гарну молоду пару. Такі вродливі обоє, радісно посміхаються. Дивляться одне на одного. Ех... Собі б так... Але хіба мені таке світить? Вона, он, яка гарна, кожна рисочка обличчя вкрай пропорційна, досконала. Чистенька шкіра, виразні карі очі. Довгі пухнасті вії. Пишне каштанове волосся. Картинка, а не дівчина. Не те, що я... Ні тобі великих очей, ні пухлих уст. Ані пишного бюсту, чи спокусливих сідниць.

  Відклала олівець і планшет. Дивлюся на себе в дзеркало. І що? Чим я можу зацікавити чоловіка? Звичайнісінька, яких мільйони, де не глянь. Ще й руда до повного щастя. Ех...

  Одним щастить народитися красунями, як моя сестра, якими з дитинства всі захоплюються. Їм не треба нічого особливого робити, чи вміти, все одно, всім подобаються. А таким, як я... Що б я не робила, скільки б всього не вміла, ніколи не сприймуть мене так, як її. Ніколи я не ловила на собі захоплені чоловічі погляди. Ніколи не стояла до мене черга залицяльників. То все участь Лілі. А я... Я просто друг, колега, чи хто завгодно, тільки не кохана дівчина. Мені краще не думати про романтику. Менше буду плакати. Та й не плачу вже давно з цього приводу. Звикла.

  Важко зітхнула. Взялася далі малювати. Пообіцяла, що назавтра портрет цієї пари буде готовий. А хлопець який... Теж красень. Широкоплечий, симпатичний. Такий правильний ніс, мужнє підборіддя. Дуже гарні очі. Пощастило тій дівчині. Дивиться на неї так закохано. Замовив портрет. Мабуть, буде всім показувати, пишатися своєю коханою. І, судячи з того, скільки погодився мені заплатити, нескупий. А мій брат вміє торгуватися... Не те, що я.

̶  О, ти знову сохнеш над малюванням? — до моєї кімнати заходить сестра. В цей темний зимовий вечір їй не сидиться дома. Мабуть, зараз піде кудись з черговим кавалером. Я вже й не стежу, давно збилася з рахунку, скільки їх в неї.

  Вся причепурена. Коротка трикотажна сукня підкреслює спокусливу жіночу фігуру. Світле густе волосся до плечей завите в грайливі локони. Дорогий макіяж. На шиї золотий ланцюжок, в вухах такі ж сережки. Що тут скажеш... Люблять її... Чи... Принаймні хочуть.

̶  Ага... Маю на завтра віддати. — відповідаю байдуже. Сестра підходить, заглядає на мою роботу. Зверхньо крутить носом.

̶  Непогано... Але, як ти витримуєш, так сидіти малювати годинами, загадка. Я б так ніколи не змогла. Це ж скиснути можна. Краще погуляти...

̶  То ти, а то я... — відповідаю спокійно. Я звикла до її насмішок і вихваляння. Так і хочеться сказати, а, що ще мені робити? За мною ж не бігає черга кавалерів, які щовечора кудись запрошують. А ті, що траплялися, все одно, сестричка повідбивала. Та, якби й були вони зараз, я б все одно, так не могла. Я інша. Зовсім. Не вмію до всіх під ряд шкиритися, фліртувати. Мені б одного якогось, але хорошого... А ціла армія залицяльників? Для чого? Щоб гроші з них тягнути і подарунки? Я й сама не пропаду. З 15–ти років заробляю. І без мужиків обійдуся. Сестра, наче, здогадалася, про що я подумала.

̶  Ну, звісно... Що ще робити такій сірій миші? Хіба дома сидіти, або на роботі гарувати. А, ні, не сірій. Рудій... — сміється з мене Лілька.

̶  Ти для того прийшла, щоб розказати мені, яка я миша? Чи щось ще хотіла? — питаю строго. Перестала малювати, дивлюся на неї.

̶  А... Та хотіла сказати, що мене не буде десь два дні. Скажеш мамі. Повернуся в середу, або в четвер.

̶  Он як? — піднімаю здивовано брови. Раніше вона не їздила так надовго. — І де ж ти будеш?

̶  В Дениса. На дачі.  В Гіркій Полонці. Ти б побачила, як там класно! Така розкіш... Великий, новий дім, навіть сауна є... —  з захватом розказує, очі сяють. Я глибоко вдихнула. Випустила повітря.

̶  Ну-й-ну... Цікаво, чи знає той Денис, що вчора ти з якимось Романом теревенила по телефону, розказувала, яка від нього в захваті і що він найкращий на світі. — питаю серйозно. Лілька враз спалахнула:

̶  Заткнися!!! Тільки спробуй щось комусь ляпнути! Вирву всі твої руді патли! Що ти в цьому розумієш? Монашка нещасна! Мужики ненадійні. Я мушу мати страховку. Як цей зірветься, то, що мені бути самій? Я не можу так, як ти! Це тобі фіолетово, можеш цілими днями сидіти вишивати хрестиком, а я хочу жити весело! — я теж розсердилася. Дістала вже своїми вічними насмішками. Встала і кричу до неї:

̶  Я не вишиваю хрестиком, взагалі ніяк! Я малюю, якщо не бачиш! Заробляю гроші, які ти, між іншим, потім в мене клянчиш! І я не монашка! Просто не всім щастить народитися красунями, за якими всі бігають. А ти поводишся так, ніби це виключно твоя заслуга! Думаєш, будеш вічно крутити хвостом, морочити голову всім, хто небідний? Дограєшся! Нарвешся колись на неприємності. Хоч я тобі того не бажаю! Але попереджаю, як старша! — на наш крик прибіг Пензлик. Гавкає. Лілька крикнула до нього:

̶  Тихо, дурна псина! — а тоді до мене, — Запхай свої попередження знаєш куди? Туди, де... — далі «смачно» описала мені те місце, так, що я мимоволі почервоніла. Трясця! Яка ж вона вульгарна... І, коли такого навчилася? Я й не помітила, коли моя молодша сестра стала такою... Здається, ще недавно було таке миле дівча.