Розділ 7

Артур

  Перечитав резюме, трохи порозмовляв з претенденткою на нашу з Лісовським секретарку. Наче, нічого... Не тупа. Ввічлива, серйозна. Вже почав думати, що Дмитрівна заслужила похвалу за таку знахідку. Але 27–річна дівчина має такий ефектний вигляд, що аж не віриться, що може бути справді порядна. Навіть в строгому діловому костюмі зі спідницею до колін і в блузці застебнутій майже до шиї вона дуже спокуслива. І явно високої думки про себе. Знає свої сильні сторони. В кожному жесті, русі брів повіває чимось таким... Не можу зрозуміти. Щось мене в ній насторожує.

  Вирішив ще трохи протягнути час, поспостерігати. Запитаю, що–небудь. Те, що до співбесіди ця красуня готувалася старанно, вже зрозумів. А, як поведеться, коли запитати щось менш очікуване?

̶  Світлано, бачу, ви налаштовані серйозно. Хочете працювати, є досвід. Але, на всяк випадок, скажіть, в декрет не плануєте ближчим часом? Бо в нас недавно була така працівниця...  — написала в резюме, що незаміжня. Але... Це нічого не гарантує. Дівчина широко засміялася, впевнено заперечила.

̶  Ні! Однозначно! Можете не хвилюватися. Я не з тих, що мріють про дітей. І взагалі... Люблю свободу. А діти, це кайдани. — розправила плечики, зручно розсілася в кріслі навпроти мене. Дивиться прямо в очі. Руки з довгими яскравими нігтями поклала на коліна. Цікаво... Кайдани... Аж так? Відкидаюся на спинку крісла, якусь хвилю вивчаю поглядом любительку свободи, що сидить навпроти і навіть не думає відвести очей. Посміхається стримано, але...

̶  Що ж... Назвіть мені рису вашої особистості, яка буде найбільш корисна в вашій роботі. — запитав, сам не знаю для чого. Аби ще більше зрозуміти, чим же вона мені не подобається. Внутрішній голос підказує, попри всі плюси, щось з нею не так. У відповідь Світлана посміхнулась дуже загадково, нахилилася ближче до мене. Каже тихіше, ніж до того, багатозначно, повільно:

̶  Я маю багато корисних рис і навичок. А головне, безвідмовна... Розумієте? — ніби, ненавмисне провела рукою по своїй шиї, в декольте. По талії. Поправила спідницю. Заклала ногу на ногу. Відхилилася на спинку крісла, ледь помітно виставляючи груди вперед. От і приїхали...

  Ф–ф–у–х... Всередині я глибоко зітхнув і згадав багато негарних слів, але не подав виду. Ще одна... Як же набридло... Наче, хтось навмисне, знаючи мою алергію на легковажних жінок, підсуває мені тільки таких. Раз за разом. Та, що ж це? Прокляття! Чому серед моїх знайомих жінок нормальні тільки ті, що вже заміжні? А решта, або геть не цікаві, або...

̶  Зрозуміло, Світлано. Дякую, що прийшли. Вам подзвонять. — кажу холодно й чітко. Не хочеться прямо казати їй, що подумав про неї. Хоч, може, й варто було б... Та не буду. Хай іде, ощасливить якого іншого боса. Мені не потрібна ще одна Людка. Світлана здивовано підняла тонкі брови. Явно була впевнена, що посада секретаря вже її.

̶  Що? — скривилася, питає.

̶  Всього доброго, Світлано. — кажу серйозно і строго.

̶  І вам не хворіти, Артуре Івановичу. — промовила ображено і встала з крісла. Зміряла мене таким невдоволеним поглядом, який ще більше переконав мене, що рішення правильне. Ця самозакохана краля явно звикла отримувати бажане. Зі мною такий номер не пройде...

  Як тільки двері за дівчиною зачинилися, я подзвонив до Дмитрівни і нагримав на неї. Дістала. Підбирає мені самих... Ех...

   Коли прийшла дівчина, яку вибрав для мами, я вже й не сподівався на щось хороше. Знову дуже гарна, бо серед кандидаток з агенства не було інакших, по-діловому одягнена. Я не дуже церемонився. Настрою вже зовсім не було. Але, недовго порозмовлявши, зацікавився. Вона виявилася інша. В словах, жестах. У всьому помітно простоту, людяність. Не намагається показати себе кращою, ніж є. Відповідає щиро, стримано. Я аж здивувався. Ще раз пробіг очима резюме. Питаю:

̶  Наталіє, то ви маєте вищу освіту, працювали до цього секретарем–діловодом.  Чому  тепер вирішили доглядати хвору жінку? Не подобається ваша професія? — 26–ти річна невисока струнка брюнетка сором’язливо посміхнулась, опустила погляд. Потім ніяково відповіла.

̶  Бо... Мені не підходять деякі «додаткові обов’язки», виконання яких багато шефів очікують від своїх секретарів. — я не стримав задоволену посмішку. Невже? Це вона про те, що я подумав? О-о-о... Дівчина почервоніла, схвильовано чекає моєї реакції. А в мене одразу виникла ідея. А, що, коли...

̶  Знаєте... Якщо чесно... Мені потрібна секретарка. Доглядальниця теж, але не так терміново. А тут... Завал, навіть на дзвінки нема кому відповідати, чи принести кави. Так вийшло. Ви б погодилися, якщо без «додаткових обов’язків»? Це я вам гарантую. — питаю прямо. Дівчина здивувалася. Сором’язливо посміхнулася.

̶  Ви серйозно? А... Як же мама?

̶  Не пропаде. Вона ж не лежача. Днем швидше, днем пізніше... Знайду їй когось. То ви хочете працювати в офісі? Чи...

̶  Можливо... — дівчина знизала плечима. — Розкажете більше про роботу? Які у вас тут особливості? Конкретніше про мої задачі. — я взявся коротко пояснити їй, чого очікую. І про Стаса. Що їй доведеться працювати з двома директорами. Запевнив, що робота неважка, чогось захмарного не вимагаємо. Після чого Наталя радо погодилася. Ура! Хоч рано ще тішитися, але я, чомусь, дуже зрадів. Показав їй робоче місце, ввів в курс справ.

  Ввечері, коли повертався з роботи, мама попросила купити її улюблені цукерки. Каже «приступ». Солодкого так хочеться, що на очі не бачу, а вдома нічого цікавого не залишилося. Заїхав в супермаркет на Ковельській. Взяв кошик, на автопілоті ходжу, сам не знаю, що хочу, окрім тих цукерок. Взяв пиво, горішки, свій улюблений чорний хліб з соняшником. Сухе вино. Якщо раптом Лісовський прийде в гості.