Розділ 4

Оля.

  Наступного дня мене відпустили з лікарні додому. Понаписували ще якихось ліків, крапель для очей. Всякої всячини. Мама не приїхала, вислала по мене Діму.

  Брат прийшов з опущеним носом. Кульгає трохи на одну ногу. Сказав, що вивихнув, коли тікав з тієї будови тої ночі. Вигляд такий винуватий, наче на ньому всі гріхи світу. Шкода, що не дуже можу роздивитися його обличчя. Більше зрозуміла по голосу. В мене вже трошки покращився зір, але ще далекий від норми. Тому зайти кудись самій, дістатися додому було б проблематично. Хоч тіло вже майже не болить, ліки працюють. Лише трохи нудить.

  Дімка поміг мені забрати пакети з брудним одягом. Одягнула куртку, яку вже збиралася відправити на пенсію, коли купила цей новий теплий пуховик. Так раділа ним, віддала майже половину зарплати. А тепер... Не знаю, чи виперу після такого. Може, здати в хім. чистку?

 ̶  Олю, вибач, будь ласка. — винувато промовив Діма, коли ми стояли на зупинці біля другої лікарні, чекали маршрутку. Я підняла на брата затуманений погляд.

̶  Ага... Ти хоч знаєш що я пережила? Я мало не загинула! — голосніше, наскільки дозволило захрипле горло, промовила. — уяви собі, що пів ночі лежиш без свідомості в ямі на зимовому холоді, а потім прокидаєшся від того, що на тебе сиплються дрібненькі камінчики, а за ними їде гігантський бульдозер, який зараз тебе засипле горою будівельного сміття! — хрипло випалила. Добре, що людей на зупинці майже не було. Діма далі просив вибачення. Потім питає:

̶  То, як ти впала туди?

̶  Як? Сама не знаю, як. Я заглядала через щілини в огорожі, побачила тебе і хлопців. Знайшла дірку, що ви зробили в сітці, подалася за вами. Але ви кудись поділися з поля зору. Там слабке освітлення. А потім бачу, якась метушня, один з них штовхнув тебе, подумала, що наб’ють. Побігла. А далі почула,  як сторож вигукнув щось до вас, я помчала швидше, а в тому місці геть темно було, не побачила, як стала на край ями, і... Зірвалася в низ. Гримнулася головою. Дійшла до тями вже вранці.

̶  Який жах... Мені так шкода... — видихнув хлопець.

̶  Знаю...

̶  Оль, я ж не хотів. І, взагалі... Чого ти йшла за мною? — я ще більше розсердилася. Не розуміє, дурне теля.

̶  Діма, що за питання? Як я могла спати спокійно, коли тебе нема пів ночі? На дзвінки не відповідаєш. Що мені було робити? — підліток похнюпився.

̶  То... Як ти нас знайшла?

̶  Як? До Уляни додзвонилася. Вона сказала, що ви з Юрою пішли на ту будову на Шевченка з іншими хлопцями.

̶  Ого... Не думав, що вона знала... — покуйовдив довге, темне волосся. Знову без шапки, нечемнота.

̶  Чого тебе туди понесло, скажи краще!? — остаточно зриваю горло, що й так болить. А крик виходить майже, як звичайна розмова, не голосніше.

̶  То... Хлопці. Вони змусили мене зробити фотку на будові вночі. Ну… Тобто… Вмовили… Це був такий челендж. Хто наважиться, тому 1000 гривень. Вони пішли зі мною, щоб не обдурив. Знають, що можу змонтувати фото. — я шоковано розкрила рот.

̶  Що?! Ти поліз туди робити фотку за 1000 гривень? Здурів? І хто б тобі дав ті гроші?

̶  Пашка. В нього батя крутий. Він завжди має гроші на «дрібні» витрати...  ̶  опустив голову.

̶  Он  як...? Ой хлопче... — видихаю. Бракує слів до виразу.

̶  Дімка, Дімка... Невже не розумієш, що той Пашка насміхається з вас, дурнів? Йому весело, а ви головою ризикували, чи, як мінімум, свободою. А сам він був там, я щось не бачила?

̶  Він... За огорожею стояв, знімав все на відео... — пробурмотів мій брат. Що ж... Як я й думала...

̶  Вибач, що не подзвонив вчора. Я... Я ж не знав, що ти пішла туди. Не уявляєш, як злякався, коли мама сказала, що ти в лікарні.

̶  Та годі тобі! Що мені з твого вибач? — під'їхав автобус, ми посідали і поїхали додому. В хаті не виявилося нікого. Мама на роботі, Лілька, мабуть, в універі. Сподіваюся… Нас зустрів тільки Пензлик. Але мені не до того, щоб з ним бавитися. Я переодяглася в домашні штани і светр, сіла в кухні і продовжила виховну роботу з молодшим  братом.

̶  Ти хоч уявляєш, які були б наслідки, якби вас піймали? Той шеф сказав... — далі я описала своєму братцю у всіх барвах погрози того Артура Івановича, власника будови. Ну, і, звісно, ще трохи загустила фарби, щоб добряче налякати. Коли ефект, як мені здалося, було досягнуто, додала ще про себе:

̶  Ти і мене підставив, розумієш? Хоч я і залишилася жива, чисто випадково, але ж наслідки теж будуть. І зі здоров’ям і з роботою. Коли я минулого разу не прийшла на роботу, до речі, теж через тебе, Леонідович сказав, що то востаннє. Ще раз прогуляю, вижене.

̶  Не вижене! — з безпідставним ентузіазмом проказав Діма. — Ти ж класно працюєш. Хто там ще так вміє? — наївний... Взявся робити мені каву, а собі напій «Ранок» з молоком.

̶  Думаєш? Дитина ти... Не віриш, зараз переконаєшся. — сіла на кухонний куток, закуталася в покривало. Чомусь, мене трусить. Не знаю, від чого більше — від стресу, чи від того холоду, на якому пролежала половину минулої ночі. Добре, хоч була тепло одягнена, інакше б… Набираю номер шефа. Точніше, брат мені набрав, бо я не бачу. Діма з надією прислухається.