Розділ 3

Оля

  Мама побула трохи біля мене і поїхала додому. Сказала, що завтра приїде. Привезла мені чистий одяг. Сказала, що той чоловік з фірми, на територію якої я залізла, заплатив за все лікарям. Хоч це добре. Бо з грошима в нас не дуже.

   А з іншого боку, тим страшніше. Якщо скажуть повернути гроші за лікування і подадуть на мене до суду за проникнення на їх територію, ото капут буде. Ех... І як я так? Сама не знаю. Мало було проблем, то я ще й тут влипла. Не треба було туди лізти. Але ж… Коли думаю, що з Дімкою біда, розум затуманюється.

  Очі дуже пекли, тому мені їх закапали чимось таким, від чого зіниці розширилися. Все розпливається. Я чула, як приходив той чоловік, Артур, але майже не бачила. По голосу впізнала, що це він першим з’явився біля мене в тій ямі.

  Трохи поспала, а потім прокинулася від скрипу дверей. Хтось увійшов в палату. Перемагаючи біль у всьому тілі, піднялася, наполовину сіла, опершись спиною на подушку. До мене наближається якийсь високий ввесь темний чоловік. Смаглява шкіра, чорне волосся. Обличчя, мабуть, симпатичне, добре не бачу. Чую спокійний, глибокий бас каже до мене:

̶  Привіт. Не вставай. Можеш лежати, Олю. Тебе ж так звуть? Оля? Гарно... — пробую говорити. О, мій голос вже хоч трохи чути. Не самі хрипи.

̶  Так. А, ви? Ви... — це ж, мабуть, той Артур. Чи не він? Горечко... Зараз мені дістанеться за всі гріхи. І мої і Дімкіні. З острахом дивлюся на чоловіка. Він підійшов, сів на край сусіднього ліжка, яке пустує. А тоді здивував мене. Поставив на тумбочку гарну квадратну коробку цукерок з бантиком, а на ній сидить невелика м’яка  іграшка, рожевий заєць. Оце так…

̶  Я Рустем. Рустем Їлмаз. Працюю на фірмі, де тебе знайшли, замісником директора. Але не бійся. Я не сваритися, прийшов тільки тебе відвідати. Як почуваєшся? Вигляд маєш вже набагато кращий. — його голос дуже приємний, веселий. Це додало мені сміливості. Я відповіла:

̶  А... Дякую. Вже трохи ліпше. — далі знову мовчу. Дивлюся на гостя, хоч бачу лише розпливчасту постать молодого чоловіка. Шкода, що не можу побачити чіткіше власника такого гарного голосу. Їлмаз? Турок? Чомусь, сказала:

̶  Їлмаз? Хоробрий, що ні перед чим не зупиняється?  ̶  згадала, як недавно десь читала про це популярне в Туреччині ім’я і прізвище. Хлопець задоволено засміявся.

̶  Ти знаєш? Так, приблизно це означає моє прізвище. А ім’я…

̶  Силач.  ̶  продовжила його фразу, чим ще більше здивувала.

̶  Ого, ти знаєш і це? Може, й турецьку знаєш?  ̶  питає зацікавлено.

̶  Ні. На жаль, не знаю. Тільки дещо. Чомусь, мені цікаве все турецьке. Є знайомі турки…

̶  Класно… Якось розкажеш?  ̶  здається, посміхається. Потім почав далі говорити:

 ̶  Олю, якщо чесно, я... Ми всі були шоковані тим, що з тобою мало не сталося. Ще б трохи і... Як ти там опинилася? — знала, що запитає. Хоч він говорить спокійно, та я не наважилася розказати йому правду. Для мене це вже й так нічого не змінить, а так хоч Дімку не чіпатимуть.

̶  Нещасний випадок... — пробубоніла. Чоловік засміявся.

̶  Нещасний? Ну, я б так не сказав. Олю, якби Артур тебе не побачив, не витягнув, тоді й справді був би нещасний. А так... Вважай, що тобі пощастило. Впасти в таку яму, не поламати кості... Та ти міцний горішок, хоч і дрібненька. — сміється, наче, щиро.

̶  Ага...  Ще й який. Знали б ви, з якого я дерева падала, коли одного разу полізла за... Ну, не важливо, за ким... — мало не проговорилася про Дімку, щоб йому гикалося. Не злічити у скільки халеп він попадає, а за ним і я. Рустем дзвінко засміявся.

̶  Ого... Та ти справжній каскадер! І де ти така взялася? В Луцьку живеш, чи...?

̶  Так... На Ковелькій. — брехати немає змісту, все рівно, дізнаються. Тоді гірше буде. Я зітхнула. Згадала про свою пригоду на будові. Питаю несміливо:

̶  А... Що тепер зі мною буде? В поліцію вже повідомили? — чоловік хмикнув. Весело каже:

̶  Як, що? Будеш загладжувати провину.

̶  Як? — так я і знала... Ніхто мене не пожаліє.

̶  Як? Будеш рік в нашому офісі підлогу мити і каву приносити. Артур Іванович саме звільнив секретарку.

̶  Ви серйозно? — скривилася. Він весело засміявся.

̶  Звісно, ні. Повірила? Я взагалі жартувати люблю. — та невже? Питаю:

̶  А... Той Артур Іванович? Він ваш шеф? Теж любить жартувати? — Рустем зітхнув. Подумав хвильку. Каже:

̶  Ні, Артур не дуже любить жартувати. І, так, він мій шеф, співвласник фірми «БуЛісБуд». Але, ти не бійся, мала, він нічого тобі не зробить. Хіба ж можна дітей ображати? — сміється. Ну, дуже мило. Знову в мені бачать дитину. Вічно так... Ех... Це було б смішно, як би не було так сумно. В моїх однокласниць вже діти в садочок ходять, а мені досі навіть алкоголю без паспорта не продають. Питають, чи маєш 18.

̶  Справді? Я ж... Залізла на приватну територію.

̶  Ну... Що з того? То хіба так страшно? Ти ж нічого не нашкодила.  ̶   спокійно відповів.

̶  Дякую... — розмова з цим милим хлопцем трохи мене відволікла від болю і заспокоїла. Але, коли він сказав, що той Артур має зараз прийти до мене, серце закалатало, як дурне. Він шеф, а значить строгий. Вони, мабуть, всі такі. Ох... Згадала про свого шефа. Прокляття! Закрила очі, крутнула головою. Важко видихнула.