Розділ 2

Оля

  Намагаюся крикнути, голос надто слабкий, хрипучий. Що це зі мною? Пробую встати. Але все тіло, як залізне. Докладаю всіх сил, а сама ледве піднесла голову і трошки припіднялася на руках. Від натиску на тверду, гостру поверхню замерзлі долоні страшенно заболіли. Навіть рукавиці не помагають.

  Бульдозер повільно згортає сміття, велика, подовгаста яма все більше наповнюється пилом і уламками, що наближаються до мене. Вже геть не можу дихати.

  О, люди… Ще ніколи в житті не було так страшно. Різне траплялося, але цього разу смерть ще ближче, ніж будь – коли до того. Дивиться мені в запорошені очі, блимає фарами гігантського трактора. Наче, насміхається, випробовує, здамся, чи продовжу боротися за життя. Хоч в ньому не так і багато рожевого. Але я не ляжу. Як би не було, продовжу боротися, не дам просто так мене закопати. Рано ще. Все таки, є на світі кілька людей, яким до мене не байдуже. Заради кого варто жити. Та й взагалі… Що за дурниці? Хіба можна в здорову глузді і з вірою в серці хотіти вмерти? Нізащо. Нарешті, з бідою наполовину крикнула:

̶  Рятуйте! Поможіть! — але той крик такий слабкий, що, навряд, чи хтось його почує. Довкола стільки шуму, гаму. Мабуть, будівництво якесь.

  На моє здивування раптом чую сильний чоловічий голос.

̶  Стоп! Стоп! Зупини! — хтось там, на поверхні землі махає руками і кричить до тракториста, щоб зупинив машину. Невже побачив, або почув мене? Невже мене тут не закопають? Ура. Я не вмру. Хоч і радіти не маю сили. Зовсім. Все так болить, що здається, легше вмерти, ніж очухатися. Але, ні. Не хочу.

  За хвилю страшенний гул двигуна затих. Бульдозер зупинився. О, невже таке щастя? Намагаюся встати, не виходить. Від болю у всьому тілі, а особливо в долонях, аж виступають сльози. Рухаюся, як муха в маслі. Ху – х... Не можу... Господи, що ж робити?

  Ще кілька довжелезних хвилин, чи секунд, не знаю, і несподівано чую той чоловічий голос вже зовсім близько. Хтось прийшов мене витягати? О, люди...

̶  Жива? Можеш встати? — різкий чоловічий бас запитує мене. Я намагаюся роздивитися, хто біля мене. Курява потроху всідається і я починаю бачити розмиті контури високої постаті в будівельній касці. Він схилилився наді мною. Намагаюся щось сказати, але видаю лиш нерозбірливі хрипи і ще якісь дивні звуки. Здається, я наїлася того пилу так, що, аж все горло залипло.

  Кліпаю очима, пробую розгледіти все довкола. Але не виходить. При спробі піднятися, все тіло пройняв такий біль, що я знову впала на ті уламки, майже непритомна.

  Далі не знаю, здається, мене хтось підняв і поніс. До тями я прийшла вже в лікарні.

Артур

  Цей день мав бути звичайним, як і більшість моїх днів останні кілька років. Все розплановано мало не по хвилинах. Огляд будови з помічником, потім зустріч з замовником. Далі обід в ресторані, робота. Знову зустріч. Цього разу з нашими юристами в моєму кабінеті. Той судовий процес з конкурентами дістав до печінок, але відступати не в моєму характері.

  Лише вечорами і то, тільки деколи, я відпочиваю. Маю час для хобі. Або просто розслабляюся зі Стасом, чи Рустемом вдома, чи ще десь за келихом сухого вина під класичну інструментальну музику.

  Та сьогодні всі плани пішли шкереберть. І то через кого? В голові не вкладається. Якесь... Чудо в пір’ї, чи не знаю, як її ще назвати, примудрилася опинитися в ямі на нашій будові. Прокляття! Її мало не закопали живцем! Добре, що я чисто випадково проходив там і побачив.

  Тепер мушу витрачати час ще й на це ходяче непорозуміння. Чи, вірніше, лежаче. Поки що. Сподіваюся, скоро прийде до тями, встане і піде додому. Бо геть не маю бажання довго з нею морочитися. Хоч би швидше опритомніла, бо страх, як хочеться сказати цій безголовій дитині все, що про неї думаю. Провести таку виховну роботу, щоб надовго запам’ятала і не лізла більше шукати пригод на свою голову в таких небезпечних місцях.

  Коли швидка забирала постраждалу з буд. майданчика, сказали, що точно не знають, чи має сильні ушкодження. Треба провести повне обстеження. Я вислав Рустема, помічника, щоб подбав там про все, оплатив лікування. Сам поспішив на зустріч з замовником. А тепер відклав робочі справи і таки приїхав в лікарню. Хочеться самому розібратися в ситуації. Хай те чудо мале пояснить, як опинилося в тій ямі.

  Сподіваюся, її трохи відмили вже, бо годі було роздивитися, хто це за шаром цементного бруду. Якась нашубкана, як на північний полюс, потороча в довгому пуховику, товстій шапці і рукавицях.

  Заходжу в палату, бачу на ліжку лежить якась, мабуть, школярка. Мале, худюще. Обличчя бліде, аж синювате. Тільки очі хворобливо блистять. А на подушці розсипане яскраве густе волосся. Таке руде, що, здається, наче, то вогонь горить. Ну-й-ну... Оце фарбу вибрала...

  Підходжу ближче, вона не реагує. Дивиться десь в бік. Важко дихає. От, трясця... Хоч би не сталося чогось гіршого. Бо потім ще й в суд батьки подадуть. Хоч я не дуже боюся, бо сама винна. Я її на будову не запрошував. Та, все ж... Краще б очухалася і жива, здорова ходила собі до школи, а я б про неї благополучно забув.

̶  Привіт. Можеш говорити? — спокійно питаю дівчину. Повільно повертає до мене голову. Погляд розгублений, скляний. Її очі, сильно постраждали від того пилу, червоні, запалені. Жах... Маленьке тіло прикрите тонкою ковдрою. Здається, на ній залишили саму білизну. На худеньких руках не помітно пошкоджень, лише тоненькі пальці якогось дивного кольору. Мабуть, від переохолодження. От, капець. Сподіваюся, все не зовсім погано і дитина не залишиться без нормальних рук. Знову спокійно звертаюся до постраждалої: