Розділ 1

Вогник для холодного

Розтоплю лід, чи замерзну?

Артур

  Дівчина ображено дивиться на мене, яскраві губи тремтять. На довгих віях бринять прозорі краплинки. Не вірить своїм вухам. Тулить папку з документами до пишних грудей, не знає, що казати. Я важко зітхаю, байдуже відвертаюся і роблю крок до панорамного вікна. Засунув руки в кишені костюма, розправляю плечі і милуюся пейзажем з тринадцятого поверху нового офісу. Всім своїм виглядом даю зрозуміти, що розмову завершено.

  Люда стоїть ще з хвилину, не знаю, чого чекає. Мабуть, сподівається, що передумаю. Врешті, здається. Чую, як важко зітхнула, шморгнула носом і покрокувала своїми довгими стрункими ніжками до виходу з кабінету директора. Цокання підборів затихло, двері зачинилися. От і добре. Давно б так.

  Нічого страшного. Не вона перша. І, боюсь, не остання.

  Важкий день нарешті добігає кінця. Закінчую роботу. Ще перегляну один лист і додому. Потираю шию, покручуюся в м'якому кріслі. Пробую зосередити втомлені очі на дрібних літерах договору.

̶  О, Бугай, ти ще тут? — раптом в мій просторий кабінет ввалюється Лісовський. Кидаю короткий погляд на нього. Сердито бурчу у відповідь:

 ̶  Тут. А тебе стукати не вчили? І не кажи на мене Бугай. За чим явився? — друг серйознішає. Підходить, розслаблено сідає в крісло навпроти мене, каже байдуже:

̶  Чому ж не сказати, коли ти і по прізвищу і з вигляду Бугай. Чого такий злий? Йшов би вже додому. Працюєш без передишки... — я піднімаю на нього очі.

̶  По прізвищу, Бугайчук... Не скорочуй, набридло. І я не злий. Просто дістали...

̶  Хто? Ти про конкурентів, чи про маму свою? — дражниться зі мною. Знає, паршивець, що вона в мене ще той подарунок.

̶   Стасе, краще не наривайся. Бо... — кажу, відвівши очі від роботи.

̶  Що? То кажи вже, що сталося?

̶  Що? Людку вигнав. — коротко пояснюю причину поганого настрою. Хоч, насправді сам не знаю, в чому річ. Мабуть, просто втомився, бо та коза мені десь... Чого б це я нею переймався? Друг здивовано піднімає брови, нахиляється над столом. Починає гримати на мене:

̶  Як вигнав?! Ти, що, геть знахабнів?! А зі мною не міг порадитися?! Я, між іншим, твій компаньйон і такий же її директор, як і ти. Вже мовчу, про те, що твій друг. Що цього разу?! Спідниця закоротка, чи подивилася не так? — різко питає мене.  Я відкидаюся на високу спинку крісла, покручуюся туди – сюди, якусь хвилину дивлюся на Стаса. Потім видихаю. Спокійно кажу:

̶  Слухай, вона справді дістала. Ти знаєш, я довго терпів. Думав, молода, навчиться. А вона... — лаюся в нервах. — за 3 місяці навчилася тільки задом крутити перед начальством і сушити зуби. А в роботі — нуль. Задовбали! Наступну візьму якусь стару бабу в грубих окулярах, щоб знала свої обов’язки. А не тільки думала, як захомутати шефа. — Стас регоче, як кінь.

̶  Тільки спробуй! Я тобі дам стару бабу! Ще чого? В Людки такі були ніжки... У – м – м... А ти вигнав, деспот! — сміється.

̶  Ти притримай язик. Ніжки... Бо, як скажу Ріті, мало не буде.

̶  Та, ну тебе... Не скажеш. — вдавано хмуриться Стас. — то, що вона такого зробила цього разу? З документами напартачила, чи про зустріч якусь забула?

̶  Якби ж то тільки це... Уявляєш? Почув сьогодні, як хвалилася якійсь подружці по телефону, що одного з нас точно закадрить, і вже близька до цілі.  На повному серйозі. — пояснюю другові. Той крутнув головою.

̶  Так і сказала? Ці – ка - во... А я думав, що більше їй подобаюся, ніж ти... А їй, виявляється, байдуже, хто з нас двох... — далі дурня клеїть Стас.  Мене це нервує.

̶  Лісовський, не дратуй мене! Я незрозуміло сказав? Коли вішалася на шию до Рустема, я не звертав уваги. Але, ця хвойда вирішила, що вчепить когось з нас. Ще б мене, куди не йшло, але, тебе... Знає, ж гадина, що ти жонатий! — нервово підіймаю і  кидаю папку з документами на стіл. Друг посерйознішав.

̶  Ну, так... Твоя правда, Артуре. Треба було її ще раніше вигнати. Ще, коли зірвала нам ту зустріч з німцями. Та все, якось, шкода було. Така ляля... Дивиться тими великими очима... — тягне Стас, примруживши очі.

̶  Ага... Ляля. Таких ляль, як батько казав, по гривню відро. — бурчу, встаючи з за столу, збираюсь додому. Стас знову рже.

̶  Мудрий був чоловік, твій старий... — каже, врешті трохи заспокоївшись.

̶  Так... Був... — сумно видихаю. Кладу в сумку документи. Вимикаю комп’ютер. Одягаю пальто.