Розділ 1

Розтоплю лід, чи замерзну?

Артур

  Дівчина ображено дивиться на мене, яскраві губи тремтять. На довгих віях бринять прозорі краплинки. Не вірить своїм вухам. Тулить папку з документами до пишних грудей, не знає, що казати. Я важко зітхаю, байдуже відвертаюся і роблю крок до панорамного вікна. Засунув руки в кишені костюма, розправляю плечі і милуюся пейзажем з тринадцятого поверху нового офісу. Всім своїм виглядом даю зрозуміти, що розмову завершено.

  Люда стоїть ще з хвилину, не знаю, чого чекає. Мабуть, сподівається, що передумаю. Врешті, здається. Чую, як важко зітхнула, шморгнула носом і покрокувала своїми довгими стрункими ніжками до виходу з кабінету директора. Цокання підборів затихло, двері зачинилися. От і добре. Давно б так.

  Нічого страшного. Не вона перша. І, боюсь, не остання.

  Важкий день нарешті добігає кінця. Закінчую роботу. Ще перегляну один лист і додому. Потираю шию, покручуюся в м'якому кріслі. Пробую зосередити втомлені очі на дрібних літерах договору.

̶  О, Бугай, ти ще тут? — раптом в мій просторий кабінет ввалюється Лісовський. Кидаю короткий погляд на нього. Сердито бурчу у відповідь:

 ̶  Тут. А тебе стукати не вчили? І не кажи на мене Бугай. За чим явився? — друг серйознішає. Підходить, розслаблено сідає в крісло навпроти мене, каже байдуже:

̶  Чому ж не сказати, коли ти і по прізвищу і з вигляду Бугай. Чого такий злий? Йшов би вже додому. Працюєш без передишки... — я піднімаю на нього очі.

̶  По прізвищу, Бугайчук... Не скорочуй, набридло. І я не злий. Просто дістали...

̶  Хто? Ти про конкурентів, чи про маму свою? — дражниться зі мною. Знає, паршивець, що вона в мене ще той подарунок.

̶   Стасе, краще не наривайся. Бо... — кажу, відвівши очі від роботи.

̶  Що? То кажи вже, що сталося?

̶  Що? Людку вигнав. — коротко пояснюю причину поганого настрою. Хоч, насправді сам не знаю, в чому річ. Мабуть, просто втомився, бо та коза мені десь... Чого б це я нею переймався? Друг здивовано піднімає брови, нахиляється над столом. Починає гримати на мене:

̶  Як вигнав?! Ти, що, геть знахабнів?! А зі мною не міг порадитися?! Я, між іншим, твій компаньйон і такий же її директор, як і ти. Вже мовчу, про те, що твій друг. Що цього разу?! Спідниця закоротка, чи подивилася не так? — різко питає мене.  Я відкидаюся на високу спинку крісла, покручуюся туди – сюди, якусь хвилину дивлюся на Стаса. Потім видихаю. Спокійно кажу:

̶  Слухай, вона справді дістала. Ти знаєш, я довго терпів. Думав, молода, навчиться. А вона... — лаюся в нервах. — за 3 місяці навчилася тільки задом крутити перед начальством і сушити зуби. А в роботі — нуль. Задовбали! Наступну візьму якусь стару бабу в грубих окулярах, щоб знала свої обов’язки. А не тільки думала, як захомутати шефа. — Стас регоче, як кінь.

̶  Тільки спробуй! Я тобі дам стару бабу! Ще чого? В Людки такі були ніжки... У – м – м... А ти вигнав, деспот! — сміється.

̶  Ти притримай язик. Ніжки... Бо, як скажу Ріті, мало не буде.

̶  Та, ну тебе... Не скажеш. — вдавано хмуриться Стас. — то, що вона такого зробила цього разу? З документами напартачила, чи про зустріч якусь забула?

̶  Якби ж то тільки це... Уявляєш? Почув сьогодні, як хвалилася якійсь подружці по телефону, що одного з нас точно закадрить, і вже близька до цілі.  На повному серйозі. — пояснюю другові. Той крутнув головою.

̶  Так і сказала? Ці – ка - во... А я думав, що більше їй подобаюся, ніж ти... А їй, виявляється, байдуже, хто з нас двох... — далі дурня клеїть Стас.  Мене це нервує.

̶  Лісовський, не дратуй мене! Я незрозуміло сказав? Коли вішалася на шию до Рустема, я не звертав уваги. Але, ця хвойда вирішила, що вчепить когось з нас. Ще б мене, куди не йшло, але, тебе... Знає, ж гадина, що ти жонатий! — нервово підіймаю і  кидаю папку з документами на стіл. Друг посерйознішав.

̶  Ну, так... Твоя правда, Артуре. Треба було її ще раніше вигнати. Ще, коли зірвала нам ту зустріч з німцями. Та все, якось, шкода було. Така ляля... Дивиться тими великими очима... — тягне Стас, примруживши очі.

̶  Ага... Ляля. Таких ляль, як батько казав, по гривню відро. — бурчу, встаючи з за столу, збираюсь додому. Стас знову рже.

̶  Мудрий був чоловік, твій старий... — каже, врешті трохи заспокоївшись.

̶  Так... Був... — сумно видихаю. Кладу в сумку документи. Вимикаю комп’ютер. Одягаю пальто.

̶  Пішли. — виходимо з кабінету, зачиняю двері. Кидаю погляд на порожнє місце секретарки. Зітхаю. Кого взяти на її місце? Не уявляю. Так би було класно знайти якусь надійну людину, щоб не думати про все самому, аби можна було покластися на неї і бути впевненому, що все вчасно зробить, нагадає. Голосно видихаю.

̶ Треба завтра сказати Дмитрівні, щоб знайшла нову секретарку. — кажу Лісовському. — а, може, хлопця якогось взяти? Від тих дівок одні проблеми. Як не тупа, то прилипуча а, як ні, то в декрет скоро піде, як Жанка. — кидаю пропозицію, наперед знаючи, що Стас не погодиться. Надто вже він любить зупинити погляд на гарненькій панянці.