Глава 10. Останній шанс

За вікном машини проносилися поля та дрібні села, розташовані уздовж дороги. Уляна мовчки спостерігала за будиночками, що ховалися за парканами та подекуди світилися вікнами крізь похмурий ранок. Нічний дощ продовжувався, проте тепер став дрібнішим і наповнював повітря вогкістю. Останні вихідні жовтня. Тепло остаточно пішло і не повернеться до наступної весни.

Уляна перевела погляд на мокру від дощу дорогу, таку ж сіру як важке похмуре небо над нею. А потім озирнулася на Аню, яка сиділа на задньому сидінні. Дівчинка задумливо дивилася у вікно, притулившись голівкою до спинки автокрісла. Уляна досі почувалася винною перед донькою за вчорашній вечір. Відвернувшись від Ані, дівчина перевела погляд на Сергія, який мовчки вів машину. Він ніколи не висловлював захвату від поїздки до тестя та тещі, але сьогодні здавався особливо похмурим та мовчазним.

Через деякий час машина заїхала на вулиці Миронівки. Уляна любила рідне місто. Після гамірної столиці воно здавалося зовсім крихітним, але дуже затишним. Тут було мало багатоповерхівок, а деякі вулиці були повністю заповнені лише приватними будинками. Уляна впізнавала кожен куточок. Тут минали її дитинство та юність. Потім було закінчення школи, навчання у столиці, перша робота у фірмі Інни. І знайомство з Сергієм. А що буде далі?

Сергій повернув на тиху вулицю приватного сектору і зупинив авто біля коричневого паркану. Аня одразу оживилася. Вона любила бабусю Дарину та дідуся Петра і завжди з нетерпінням чекала зустрічі з ними. Відчинивши дверцята, Уляна вийшла під дрібний дощ. У паркані відчинилася хвіртка, випускаючи на вулицю світловолосого чоловіка років п’ятдесяти в темних штанах і куртці. Над головою він тримав широку чорну парасолю.

— Привіт, тату! — Уляна з посмішкою обійняла батька.

— Привіт, доню, — Петро чмокнув дівчину в щоку. — Радий тебе бачити.

— Доброго ранку, — Сергій теж вийшов з машини і підійшов до тестя, протягуючи йому руку. — От же погодка на цих вихідних, правда?

— Угу, — Петро перестав посміхатися, але потиснув руку зятя. — Добре, що приїхали.

Уляна відчинила задні дверцята машини і відстебнула пасок безпеки на автокріслі Ані. Дівчинка радісно вистрибнула на вулицю.

— Дідусю, пливіт!

— Моє сонечко! — Петро знову розцвів посмішкою і підхопив онуку на руки, ховаючи її від дощу під парасолею. — Як же дід за тобою скучив!

— Я теж скучила, — посміхнулася Аня, обвиваючи ручками його шию.

— Ходімо в хату. Бабуся нам пиріжків напекла, — Петро міцніше притиснув дівчинку до себе і перемістив свої сірі очі на Уляну, протягнувши їй парасолю. — Тримай, доню. Щоб не намокла. А я заберу Аню.

Уляна кивнула батьку, взявши парасолю. Петро зник за хвірткою паркану разом з Анею. А Уляна рушила до Сергія, який вже накинув на голову капюшон своєї сірої куртки і відчинив багажник машини.

— Я візьму цю, — промовила дівчина, підхопивши маленьку сумку з речами Ані.

— Уляно, чекай, — Сергій раптом розвернувся до дружини і тихо зітхнув, упіймавши її погляд. — Я поговорити хочу.

— Про що?

— Про вчорашнє, — чорні очі Сергія були надзвичайно серйозними. — Я трохи… перегнув палицю. Вибач, що накричав.

— Останнім часом ти часто на мене кричиш, — холодно зауважила Уляна. — Я вже починаю звикати.

— Ну як я мав реагувати? Сама подумай! Майже ніч, а ти невідомо де. Знаєш як я хвилювався?

— Ти міг просто зателефонувати, Сергію.

— Ти теж могла зателефонувати і попередити.

— Я думала, що ви з Анею поїхали. Ти кілька разів це повторив.

— Останнім часом у нас дуже напружені стосунки. — Сергій знову зітхнув і раптом огорнув руку дружини своїми руками. — Не хочу, щоб так було.

— Але напруженими наші стосунки зробив ти.

— Все загострилося відколи ти вийшла на цю кляту роботу, — у чорних очах Сергія промайнуло роздратування. — До цього все було нормально.

— Нормально?! — Уляна різко звільнила пальці з його долоні. — Та невже?! Я робила для тебе все, а у відповідь чула лише дорікання. Ти перестав бачити в мені жінку. Ставився до мене наче до служниці. І найжахливіше… Ти ігноруєш власну доньку, яка тягнеться до тебе всією душею. І це по-твоєму нормально?!

— Я змінюся. Але маю умову, — обличчя Сергія набуло холодної рішучості. — Ти повинна покинути роботу.

— Знову нав’язуєш свої умови? — хмикнула Уляна.

— Я приділятиму більше уваги тобі та Ані, — Сергій пронизував дружину наполегливим поглядом, неначе намагаючись загіпнотизувати її, підкорити своїй волі. — Покинь роботу. Створюй затишок вдома, а я подбаю про все інше. Давай все виправимо.

Уляна дивилася на чоловіка і прислухалася до себе під тихий шелест дощу. Серце мовчало. Почуття давно перегоріли, не залишивши жодних паростків минулого кохання. Уляна розуміла, що вже не зможе відродити їх. Але згадала сумні очі доньки та сказані нею напередодні слова. Аня любить тата. І хоче нормальну родину. Донька на першому місці. І якщо є хоча б крихітний шанс зберегти для Ані рідного батька…

— Хочеш все виправити? — спокійно промовила Уляна. — Добре. Але я не покину роботу. І не буду терпіти, якщо ображатимеш. Останній шанс, Сергію.