Одна і єдина глава

В одному прекрасному та забутому місці, де не ступала нога людини, жили вогники. Вони були різні, великі і маленькі, яскраві як сонце або зірки, одні були гарячі, інші холодні. Були й темні вогники, вони завжди вселяли трохи жаху. Від них віяло розпачом та болем. Але саме від них народжувалося нове покоління вогників. І були вони яскравішими за сонце або чорнішими за хмари. Час тут тік чи то швидко, чи то повільно, його не можливо було виміряти. Лише смерть вогників визначало вічність. Вони могли прожити дуже мало, навіть померти при народження або ж прожити неймовірно довге життя.

Всі вогники мали особливу роботу, оскільки  людське око не могли помітити їх, вони виконували свій обов'язок, те для чого були народжені. Вони вселяли в людей різні осередки пожежі:  радість, розпач, любов, ненависть. Людей на Землі багато, а вогників було ще більше.

Ось якось народився дуже маленький, тендітний вогник. Світла в ньому було настільки мало, що, здавалося, смерть з ним поряд ходить. Але інші просто помилялися, забувши, що давним давно такі ось вогники були повсюди.

Він мав неймовірно складне, важливе призначення. Він виявився останньою надією. Така мізерна, що народжений вогник просто губився серед яскравості інших, навіть темні були видніші, ніж він.

Маленький вогник швидко зрозумів, що ніколи не заслужить  повагу, ніхто ніколи його не помітить, всі вважатимуть його вмираючим або живим попри смерть. І так стало йому гірко. Він запитував чому був народжений, за які гріхи. У ньому металися сумнів, страх і образа. Дивовижні емоції для такої нікчемної крихти.

Протікав час, а вогник так і був пригнічений, він ніколи не виходив до людей, так і не виконавши свого призначення. Блідою молю метався з одного місця на інше, і ніколи йому не траплялися вогники, схожі на нього самого. Можливо так би й тривало нескінченно і вогник просто погас. Якби одного разу на його шляху він не зустрів стародавнього темного. Тільки однієї зустрічі вистачило темному щоб зрозуміти, що маленький вогник скоро зачахне.

- Навіщо ти розтрачуєш світло своє?

- Ви смієтеся з мене, темний?

- Які жарти, друже мій, старий для цього.

- Тоді навіщо питання такі дурні? - Ображено запитала крихта

На що найдавніший тільки хмикнув, дивлячись на це диво.

– Бачу не був ти у людей.

- І що з того?

- О, як же дурний ти мій любий друже. Помилки молодості роблять всі, але ти готовий її перетворити на помилку життя всього твого.

- Я сам помилка

- Не сміти! Мовчи дурень! Ти був народжений від нас, не помер при народженні, скільки ти ходиш по цьому місцю, не вмираючи, а живучи. Навіщо, питав чи ти себе? Не треба слів більше, на ділі покажу, чого ти втрачаєш.

І мить темніший переніс їх до людей. Від шуму, яскравості наляканий був вогник.

- Не бійся друг, лети за мною!

Скільки миль вони летіли невідомо нікому. Але раптом на їхньому шляху зустрівся аура сірості.

- Ось бачиш, це людина. Він зневірився вже боротися. Немає сил, сіріє він, блідне.

- Але, він такий схожий на... - вигукнув вогник.

- На тебе, друже. І ти його врятувати можеш. Адже не бажаєш йому смерті?

- Ні! - відчайдушно крикнув він. - Але як врятувати того хто помер душею?

- А для цього і є ти у нашому світі. Ти не спалюєш і не даруєш їм пожеж. Лише вселяєш у них крихту ти свою.

- І якщо я зроблю те, що ви сказали, допоможе ж це?

Найдавніший лише плечима втомлено знизав.

Набравшись сміливості вогник зробив те, що мав уже давно. Він подарував останню надію. І закрутилося все довкола і стало дуже добре. Крупиця настільки мізерна відчула своє призначення. Ні, аура  сірості не стала світлішою, але  тепер в людины тепліло маленьке вогнище, яке було готове вибухнути пожежею. Але це вже не турбота малюка.

Вогник хотів подякувати мудрому старому, але того вже не було на місці.

З того часу маленький вогник літає світом людей, не знаючи спокою і рятує він мільйон людей, вселяючи в них останню надію. Не забуваючи про старця і вихваляючи його завжди, подяку він приносити за те, що не дав зробити помилку всього його життя  тоді.