Вогник

Сашко мовчки спостерігав за котом, що неквапливо вилизував лапи на широкому підвіконні. Одну за одною – не пропускаючи жодного кігтика. Кіт виглядав так, неначе був зайнятий чи не найважливішою справою в цілому світі. Щоправда, таку справу він провернув якихось кілька годин тому. І тепер, не поспішаючи, займався вилизуванням.
– Ти знову мене не слухаєш, – образився Сашко. Він підкидав м’яч, щоб той, відбившись від стіни, прилетів назад.
– А от і не правда, – відповів кіт.
– І що я щойно сказав?
– Ти сказав: Вогнику, я так за тебе хвилююсь. З кожним разом ти гірше себе почуваєш, стаєш слабшим і ля-ля-ля.
– Що за “ля-ля-ля” таке? – Сашко промазав і м’яч прослизнув через відкриті двері. Почувся гуркіт на сходах.
– Я просто далі слухати не схотів, – пояснив кіт. Його руде хутро злегка світилося – неначе він був пухнастим абажурчиком.
– В тебе майже не лишилося світла… – хлопчик тихенько шмигнув носом. – Що я буду без тебе робити?
Вогник припинив вилизування й уважно подивився на Сашка – дев’ятирічного хлопчика, який місяць тому його прихистив.
– Ти будеш жити далі. От і все. Наче мене й не було.
– Наче тебе й не було? 
– Так.
– Але ж ти був, Вогнику… Був! А те, що ти зробив…
Кіт зістрибнув на підлогу й ліниво потягнувся.
– Я роблю те, заради чого створений.
– Ким? Для чого? – Сашко не здавався. Він не допустить, щоб друг себе загнав. Не допустить, щоб Вогник згас. – А якщо робити це рідше? Ну, скажімо, раз на рік – нормально?
Вогник похитав головою – неначе старий мудрець, що вкотре пояснює істину незрілому.
– Хіба біда приходить раз на рік, Сашко? Хіба діти вмирають лише раз на рік?
Звичайно, Сашкові було соромно. Але ж Вогник – його друг! Хлопчик присів поряд з котом й міцно його обійняв.
– Вибач, Вогнику. Я радий, що ти допомагаєш дітям. Ти – справжнісіньке диво! От тільки скромний.
Тиху серпневу ніч прорізав звук сирен. Їхній “голос” торкався спини холодними пальцями, нагадуючи, що мир – ілюзія. До кімнати забігла мама.
– Синку, знову почалося. Бери Вогника й в підвал!
Сашко подивився на друга – його хутро ледь світилося. Зовсім не схоже на те яскраве світло, що випромінювала тваринка в день їхнього знайомства. 
Ніч була гучною, але хлопчик вже навчився засинати під що завгодно й де завгодно — гірка й непрохана звичка. Вже під ранок кіт стурбовано снував поряд та прислухався. Сашко знав: Вогник знову передчуває біду.
– Щось погане? – прошепотів він, доки мама з татом міцно спали на стільцях, обійнявшись.
– Так.
– Скоро? 
– Вже, – не встиг Вогник договорити, як у вуха проліз неприємний свист. Ще мить – і дім задрижав від вибуху поблизу.
– Щось погане… – мовив кіт й подивився на Сашка. – Оберігай свою зграю і не виходьте з укриття до відбою. А я скоро повернуся.
– Обіцяєш, Вогнику?
– Обіцяю.

Кіт дотримав слово, але ледь проскочив у хвіртку – його хутро з рудого перетворилося на тьмяно-жовте, а слабкі лапи хиталися від кожного руху. Сашко, забувши про домашку, яку тільки почав робити, схопив ледь притомного Вогника й міцно притис до себе.
– Ти зміг, Вогнику!
– З дівчинкою все буде добре, – відповів той. – Вона була така мала… Менша за тебе, Сашко, але дуже смілива.
– Тобі треба відпочити. І поїсти! – Сашко обережно поклав кота на ліжко й побіг на кухню.
Вогник безсильно прикрив зелені очі. Йому снилися мирні сни. Прокинувся він аж під вечір – його розбудив запах теплого молока. 
– Я вже десятий раз його грію, – винувато озвався Сашко. – Але боявся тебе будити… Що я можу зробити для тебе ще? Ти тільки скажи!
– Провідай якось ту дівчинку, до якої я ходив. У неї зовсім немає друзів… І тата немає, – кіт відвернувся, – його вже я не зміг…
– Добре, Вогнику, я це зроблю.

Ввечері сирени знов сповістили про небезпеку. Сашко саме повертався з магазину поблизу – виходив за молоком. У нього з батьками була домовленість: якщо хтось з них не вдома під час тривоги – треба сховатися у найближчому придатному місці. У випадку Сашка це був магазин з облаштованим сховищем, і він побачив, як покупців запросили вниз. Хлопчик стояв через дорогу й не міг рушити з місця. По-перше, він ще не був на вулиці сам під час тривоги; по-друге – додому йти всього п’ять хвилин. А як побігти, то й і взагалі – дві.
Снаряд розірвався між вулицями Маріупольська та Соборна – саме там, де відчайдушно біг додому дев’ятирічний хлопчик. Асфальт залився молоком з розчавленого пакета. 

– Це справжнє диво… 
– Він же був так близько… Але обійшлося.
– І чого він взагалі був на вулиці сам?
– Ми не помітили, як він вийшов…
Сашко потроху розрізняв голоси, що говорили, вочевидь, про нього.
– Мамо? – пробурмотів він, насилу відкривши очі.
– Все добре, синку. Все добре. – мати пригорнула його до себе й Сашкові вмить стало спокійно.
– Ти нас так налякав, – обережно додав тато й сів поряд. – Тобі дуже пощастило, що ти вцілів. Я навіть не знаю, що це за диво.
– Диво? – Сашко спробував підвестися. – А де Вогник?
– Ми його з учора не бачили. Може ховається де.
Сашко схопився й вибіг з палати, полишивши батьків та здивованого лікаря.
– Я маю знайти Вогника, вибачте! – прокричав він, не озираючись. – Зі мною все добре!
Вдома кота не було – Сашко обійшов всі найулюбленіші місця Вогника. Тоді він вирушив на вулицю. Сашко заглядав у кожен кущ, під кожне дерево та клумби. Він зазирав під автівки та у сміттєві баки, розпитував перехожих про рудого кота. 
Через дорогу виднівся той самий снаряд, який мав вбити Сашка – а може й вбив? Він стирчав із землі, відгороджений червоною стрічкою. Навколо снаряду дорога була вкрита біло-червоною рідиною, що вже встигла засохнути. Недалеко, у кущах, валявся Сашків пакет – червоний, з надписом “Паляниця”. Хлопець нахилився, щоб підняти його й закляк. Поряд лежав кіт. 
– Вогник? – покликав Сашко. 
Він сумнівався: цей кіт не був рудим – він мав темно-сірий колір. Як асфальт. Сашко торкнувся тварини й відсмикнув руку – таке тверде тіло, неначе дерев’яне.
– Вогник? – хлопець, пересиливши себе, потягнувся до кота знов.
Ось його вушко – таке ж, як у Вогника, – помічено білим. Неначе хтось ненароком ляпнув на нього фарбою. А ось лапки – всі, як одна, точно в білих шкарпетках. Розуміння до Сашка прийшло не одразу. Та разом з ним прийшли й сльози, що, здавалось, лилися не з очей, а десь із надр серця.
Сашко всівся на пакет й притис маленьке холодне тіло до себе. 
– Вогнику… – говорити ставало все важче. – Я не хочу жити так, наче тебе й не було! Ти – найдивовижніший і найдобріший кіт… Я знаю, що ти зробив для мене, Вогнику. Та я не знаю, як тепер із цим жити.
Сашко колисав друга, міцно тримаючи біля грудей. Він більше нічого не бачив – сльози розмивали все, лізли до рота. 
– Я знаю цього котика! – раптом почув він тоненький голос.
Однією рукою дівчинка тримала маму, а іншою – плюшевого кота. Він був біло-рудий, наче тигр, і мав зелений ошийник.
– Він вчора врятував мене!
– Ходімо, люба. Ти ж бачиш, що у хлопчика горе, – мати потягнула дівчинку, але та вирвалася й побігла до Сашка.
– Мені ніхто не вірить, але я знаю, що він мені допоміг, – дівчинці на вигляд було років п’ять. – Чому він…помер?
– Він врятував і мене, – Сашко ніяк не міг послабити обійми.
– О…
– Він мав світло й потроху віддавав його іншим. Та ось йому ніхто не допоміг, – Сашко знову заридав, не зважаючи на дівчинку.
Вона обережно поклала руку йому на плече й змовницьки прошепотіла:
– То поверни йому маленьку іскру – один лише вогник.
Мама простягнула руку й дівчинка пішла за нею, не озираючись. Сашко залишився наодинці з горем. Він відхилився, щоб побачити морду Вогника. Той виглядав спокійним і навіть трохи щасливим. Сашко не міг збагнути, як йому передати іскру для Вогника. Та що там іскру – він готовий віддати все! Але вже запізно…
Вуса Вогника раптом задрижали – Сашко був певен, що йому не привиділося. Потім поворухнулась лапка, а далі – Вогник відкрив очі. Хлопчик відчув, як котяче тіло, сповнене життям, пом’якшало й враз стало теплішим.
– Але як? – прошепотів Сашко. Він був певен, що ніяку іскру так і не передав.
Вогник, прийшовши до тями, одразу ж захотів розповісти Сашкові все, що бачив: і про інших котиків, які говорили з ним уві сні, і про своє призначення, і про те, що він заслужив на спокійне життя поряд з господарем. Вогник хотів розказати про те, що таких “сонячних” котів безліч – і всі вони створені дарувати світло тим, кому це необхідно. Котик хотів сказати, що у нього був певний запас цілющого тепла, який, закінчившись, більше не наповниться. Але йому дозволили залишитися на Землі – бо його тут полюбили.
Хотів розповісти, але не зміг. Замість звичних слів він почув лише дивне “няв”.