Вогнем і мереживом

Меланія давилась сльозами, слухаючи хриплі й протяжні стогони своєї останньої корови.

Вантажівка в’їхала в село Старі Мухомори й тепер всі його мешканці дізнаються, яка вона погана господиня. Жінці здавалось, що кожен перехожий докірливим поглядом вгризається в її обличчя з німими питаннями: «Від чого твоя худоба так виє? Що ТИ їй зробила?»

Вона поглянула на свого чоловіка, шукаючи в нього підтримки. Та у Михайла самого по щоках текли сльози.

— Михасику, треба взяти себе в руки, скоро ж бо приїдемо, — з цими словами вона потягнулась своєю паперовою хусткою до його змокрілого від сліз обличчя, — Негоже так на людях показуватись.

Схлипуючи, вона згадала слова своєї тітки десятирічної давнини:

— Запам’ятай, Меланіє, цю адресу в Старих Мухоморах! Якщо якесь горе станеться у твоєму житті — йди до Євдокії. Тільки вона тобі допоможе. Це сама потужна босорка з усіх нині живущих. І сама стара. До неї ще моя бабця ходила у дівоцтві! Вона ж і заповідала мені босорчину адресу, а я заповідаю її своїм дітям. І оскільки й ти мені не чужа, ділюсь цим знанням й з тобою.

— Дай Боже, щоб мені ніяка поміч не знадобилась, — Меланія згадала, як зверхньо пирхнула тоді на слова тітки й поспіхом перехрестилась, — Де я, а де життєві негаразди? — думала вона десять років тому, та папірець з адресою в той день все ж взяла. Аж з надто захопленими очима тітка переповідала їй відьомські «звитяги» босорки.

— П’ятдесят корів! П’ятдесят корів полягло! — горлав чоловік, б’ючи долонями кермо.

— Сорок дев’ять! — Меланія грубо виправила його і сльози на її очах вмить висохли.

— Марта ще жива, чуєш?! Корова у знак підтвердження її слів гучно стукнула копитом.

Надія ще є, — думала про себе Меланія, розмірковуючи над тим, що подумає Євдокія, коли вона упаде їй в ноги та заблагає за всяку ціну врятувати цю єдину корову. Чи задастьсябосорка питанням чому їй не все одно на цю корову після смерті тих, сорока дев’яти інших?

Меланія з Михайлом чітко знали відповідь на це питання. Особливість цієї корови полягала в тому, що її подарував їм сам кум. Просто в день хрещення їхнього Микитки.

— Ви зробили мене хрещеним батьком цього маленького янголятка, а я натомість дарую вам отаку сімейну годувальницю! Хай поки з вами живе ця тварина, вас не турбують життєві негаразди, — і вивів просто на територію церкви гарненьке вгодоване теля з рудувато-золотавою шерстю. Джейсерської породи, як потім їм стало відомо.

З того дня безгрішшя в їхній родині припинилося.

Теля підростало, — кум відкрив молокопереробний завод і взяв свого друга дитинства, її Михайла, на високооплачувану роботу.

Тварина отелилась, — кум запропонував їм зайнятись фермерським молочним господарством.

— Початок у вас вже є, — заохочував їх кум, — як моя корівка вам гарно служить, так і інші будуть служити. Гайда разом підіймати молочну галузь! — зі смішинками в очах підбадьорював він їх.

Кум був людиною дивовижної вдачі. В народі таких людей звуть щасливчиками. Везіння липнуло до нього як реп’ях до штанів.

Сам кум був з дуже бідної родини. Розповідав якось, що все дитинство проходив у взутті з рваною підошвою, та ні разу не хворів. Таку стійкість до хвороб можна було б списати на гарне здоров’я, або ж на міцний імунітет, та таких історій з незрозумілим везінням налічувалось багацько.

Кум посередньо навчався, та по щасливому випадку вступив до університету аж на бюджет, бо в той рік на престижну спеціальність чомусь був страшенний недобір. У дівочій увазі завжди плескався як вареник в маслі, та в дружини він взяв не аби кого, а єдину дочку засновника ювелірної компанії «Смарагдовий вік». Краля була ще та, півсвіту у свої сімнадцять обʼїздила, мажорні хлопці табунами за нею бігали, а закохалась вона в нашого бідного кума.

— Аж до нестями! — Меланія згадувала, як дівчина сама переповідала їй розмову зі своїм заможним батьком.

Так і переїхала заможна краля в українську глуш. Тесть скупив їм багацько землі в полі, побудував їм сучасний триповерховий будинок, а зятю — молокопереробний завод. З тієї пори справи кума з кожним роком йдуть все вище вгору, а гроші течуть рікою.

«Текли рікою і до нас, — з гіркотою розмірковувала Меланія, — Поки в нас було п’ятдесят корів, сорок дев’ять з яких ми нажили після доленосної пропозиції кума. Й поки ті корови поставляли на завод кума багацько молока».

У Меланії запаморочилось в голові при думці скільки грошей вони вклали в тих корів. Та навіть не те хвилювало її найбільше. Захворіла та сама, особлива, подарована кумом, корова! Жінка згадала свій вранішній аргумент, який приводила чоловікові:

— Бачиш, яка золотава шерсть? Золото, Михасику, це наше золото! Втратимо її — втратимо надію на заможне життя! — Меланія ніби знову відчула між пальцями цупку теплушерсть своєї улюблениці. Марта хрипло ревла, лежачи на різко схудлому боці. Єдина, що вижила, серед сорока дев’яти полеглих корів.

— Те, що ця корова досі жива — це знак, що все можна обернути назад, як було! — ошелешено шепотіла Меланія, поки робочі виносили зі стаєнь тіла загиблої худоби. Невідомо, який мор настиг її бідних корівок. Вони годувалися, утримувалися в таких же самих умовах як зазвичай. Жодного раціонального пояснення раптовому падіжу не знаходила ні вона з Михайлом, ні екстрено запрошені з Івано-Франківська спеціалісти.