Розділ 2

"Кохання — це зерно, яке вкорінюється навіть у найтвердішій ріллі. Але чи стане з нього хліб, чи виросте терня — вирішують руки, що його сіють."

Марічка спробувала усміхнутися, але її посмішка була вимушеною і ледь помітною. Вона ковзнула поглядом по землі, ніби шукала там відповіді, які могла б дати.

— Та так, гуляла трохи, дідуню. Ранок такий гарний… — пробурмотіла вона, ледве підводячи очі на нього.

— Гуляла? — Панас нахмурився, і його погляд став різкішим. — Бачив я, з ким ти там гуляла, під вербою, з Василем Гринчаком.

Його голос був не сердитим, але таким, що змушував Марічку знову опустити голову. Вона знала, що дід говорив це не просто так, і її серце почало битися частіше.

— Василь тебе заміж не візьме, — продовжив він, нахиляючись ближче і дивлячись прямо їй у вічі. — А як і візьме, то доброї долі не буде. Ви різні, розумієш? Багаті й бідні ніколи разом не будуть. Таких, як ти, вони тільки топчуть. Хіба ж годиться сироті йти до багатіїв?

Його слова звучали різко, але не злобно. В них була правда, яку він бачив своїм життям, своїм досвідом. Він знав, як багаті господарі дивляться на таких, як вони, простих людей, що ледь зводять кінці з кінцями. Знав, як легке слово, сказане в гніві, могло зруйнувати життя. Він бачив це не раз, бачив на інших і на собі. Його слова були різкими не для того, щоб образити, а щоб уберегти.

Марічка хотіла відповісти, захищатися, сказати, що Василь зовсім інший, що він не такий, як його батьки, що він любить її. Але слова застрягли в горлі, ніби мотузка стиснула його. Вона знала, що дід говорить не зі зла, а з турботи, але це не робило його слова менш болючими. Її руки ще міцніше зімкнулися на хустці, а плечі ледь помітно здригнулися.

— Дідуню… — прошепотіла вона, намагаючись знайти слова, але не знала, з чого почати.

— Не дідунюкай мені, дитино, — перебив її Панас, його голос став жорсткішим, але в ньому з’явилася і якась м’якість. — Я старий, багато бачив, і знаю, як це буває. Ти гріха не зробила, але серце твоє наражаєш на біду. Бо любов, вона не завжди дає щастя. Вона може і зігріти, і спалити дотла.

Він подивився на неї довго і важко. Його зморшки стали ще глибшими, і здавалося, що вони приховують усі ті історії, які він не хотів розповідати. Панас не знав, як пояснити свої почуття. Він не хотів бачити, як його внучка, його маленька Марічка, яка завжди була для нього сонцем, могла потрапити в цей вогонь, з якого не кожному вдається вибратися.

Марічка підняла очі. У них було щось незламне, майже виклик. Вона не хотіла сперечатися, не хотіла ображати його, але вона більше не могла приховувати свого почуття.

— Я його люблю, дідуню, що б ви не казали… — сказала вона, і її голос тремтів, але звучав упевнено.

Панас довго мовчав, опустивши голову. Його руки стиснулися на палиці, а вуста шепотіли щось, ніби молитву. Нарешті він подивився на неї знову, але в його очах уже не було того різкого блиску.

— Любиш… — повторив він тихо. — Ну що ж, любов — це теж хрест, дитино. Ти його вибрала, то й неси. Але пам’ятай мої слова. Бо якщо хрест твій стане надто важким, я вже не зможу його з тебе зняти.

Він підвівся, сперся на свою палицю і пішов до хати, залишивши Марічку на лавці. Вона залишилася сидіти сама, стискаючи свою хустку, і її серце билося так сильно, що, здавалося, його почує весь двір. Вона знала, що її любов справжня, але чи була вона достатньо сильною, щоб витримати все, що їм належить пройти?

Василь повертався додому повільно, мов той, хто щойно виходив із бою. Сонце вже піднялося високо, і його проміння палило обличчя, але хлопець навіть не помічав цього. У голові крутилися думки про Марічку, про її погляд, про її слова. Її голос усе ще звучав у його вухах, ніби відгомін, який не давав спокою. Кожен її дотик, кожен її рух залишили в ньому слід, якого він не міг стерти. Але поряд із цими теплими спогадами наростав холодний страх. Він знав, що його батьки вже, напевно, все вирішили за нього. Як завжди.

Коли він підійшов до рідного двору, щось у повітрі здалося йому важким. Ніби земля передчувала розмову, яка ось-ось мала змінити все. Він уперше відчув, що його рідний дім, який завжди був для нього фортецею, тепер стає в’язницею, що стіни цього двору вже стискаються, не залишаючи йому простору для втечі.

Зайшовши до хати, Василь одразу побачив своїх батьків — Ганну та Омеляна. Вони сиділи у вітальні, і було очевидно, що чекали саме на нього. Ганна тримала в руках хустку, яку машинально розгладжувала, хоча й не дивилася на неї. Її гострий погляд одразу вп’явся у Василя, ніби намагаючись витягнути з нього всі відповіді ще до того, як він заговорить. Омелян сидів трохи далі, мовчазний і непорушний, як скеля, але в його погляді було щось суворе, майже владне. Василь зрозумів, що ця розмова буде важкою.

— Де ти був? — запитала Ганна, і в її голосі відчувалося більше тривоги, ніж гніву. Вона одразу помітила, що з сином щось не так. — Я весь ранок тебе шукаю.

Василь зітхнув і відповів ухильно:

— Просто ходив сам полем, думав.

Ганна нахилилася трохи вперед, не відводячи від нього пильного погляду.

— Полем? Сам, кажеш? Ти ж не думаєш, що я не бачу, коли ти щось приховуєш, Василю?

В її голосі з’явилася суворість, яка завжди змушувала хлопця відчувати себе маленьким і безсилим. Він спробував змінити тему, але слова наче застрягли в горлі. Його врятував Омелян, який підвівся з крісла і повільно підійшов ближче.

— Досить, Ганно, — сказав він спокійно, але в його тоні звучала така влада, що дружина одразу замовкла. Він зупинився перед сином і глянув йому прямо в очі. Василь зустрів цей погляд, але відчував, як всередині нього все стискається.

— Пора поговорити, синку, — сказав Омелян, його голос був глибоким і важким, як дзвін. — Вже домовилися з Червинськими. Час подумати про весілля.

Ці слова впали, мов камінь у воду, викликавши у Василевій душі хвилю розпачу. Він знав, що цей день настане, але завжди намагався відтягнути його, вірячи, що якось усе вирішиться саме по собі. А тепер ця хвилина настала. Його батько вже все вирішив за нього. Червинські — заможна родина, їхня дочка Анна була ідеальною партією: гарна, статечна, із солідним приданим. Це був союз, який мав укріпити родинний статок, але для Василя це означало одне — кінець його мрій про Марічку.