"Вогнем і кров’ю писалася наша історія, але в ній завжди знаходилося місце для любові."
ПРОЛОГ
Земля, змучена, але вічно жива, лежала під важким небом, наче старий воїн після бою. Вона дихала глибоко, тепло і боляче. Її груди — чорна рілля, вкрита подряпинами плугів, кров’ю тих, хто за неї боровся, і слізьми тих, хто її втрачав. Ця земля бачила все: любов і зраду, кров і хліб, благословення і прокляття. Вона мовчала, але говорила з тими, хто вмів слухати.
У її серці були заховані тисячі історій. Одні з них спливали з покоління в покоління у вигляді казок чи пісень, а інші — назавжди зникали під її важкою поверхнею, закриті холодним ковдром забуття. Але одна історія була особливою. Її коріння пролягло глибоко в цю ріллю, і, як кожна правда, вона проросла болем. Ця історія була про людей, які жили на цій землі, любили її, проклинали і продавали, молились і вмирали за неї.
Зоряний хутір був частинкою цієї землі, мов крапля на величезному тілі океану. Тут кожен день починався з молитви до сонця і закінчувався тихим шепотом до місяця. Люди тут жили, як дихали: працювали на полі, говорили до Бога, сварилися між собою, але завжди поверталися до своєї землі. Тому що земля — це не просто їхня годувальниця, це їхній Бог, їхня доля, їхня домовина.
Розділ 1
1913 р. Зоряний хутір поблизу Вовчанська
"Земля приймає все — і кров, і сльози, і тяжкі клятви. Але що вона проростить із цього: жито чи ненависть — вирішує людина."
Ранок на Зоряному хуторі завжди починався тихо, наче сам світ прокидався від сну повільно, розмірено. Повітря було прозоре, мов свіжий мед, який тільки-но витягнули з вулика, а роса блищала на траві, ніби розсипані діаманти. Пшеничні поля розливалися безкраїм золотом, схованим у ранковій туманній серпанку, котра спускалася на долини, мов прозорий покрив. На краю поля стояла стара верба, з-під якої ледь виднівся вигин річки. Її крислате гілля простягалося над землею, створюючи затишну тінь, і здавалось, що це саме дерево приховує якісь таємниці, залишені тут ще з давніх-давен.
Птаство вже заспівало свою ранкову пісню, сповіщаючи світ про новий день, а жайворонки піднімалися все вище в небеса, закручуючись у повітря, наче нитки льону, що крутяться на веретені. Це було те саме місце, куди Василь і Марічка домовилися прийти, щоб бути разом, хоч на коротку мить. Це була їхня територія — невидима для всіх інших, де можна було відпочити від поглядів, від суджень, від усього світу, який так старанно намагався їх розлучити.
Василь прийшов першим, обіперся на стовбур верби і дивився вдалечінь, де над полем піднімалося сонце. Його обличчя було спокійним, але в очах горів вогонь — той самий, який запалювала в ньому одна тільки думка про Марічку. Він чекав, прислухаючись до кожного шелесту, до кожного кроку, наче саме повітря промовляло до нього.
І ось з-за кущів вигулькнула вона, Марічка, з розпущеними золотистими косами, котрі трималися на вітрі, мов шовкові стрічки. Вона була легка, мов метелик, що ледь-ледь торкається квітки, і коли йшла, то здавалося, що сама земля під її ногами вкривається росою. Василь дивився на неї, і серце його билося так швидко, що здавалося, ось-ось розіб'ється.
— Я думала, ти вже не прийдеш, — прошепотіла вона, підходячи ближче, а він тільки всміхнувся, зупинив її рукою і потягнув до себе.
— Як я можу не прийти, коли ти тут? — сказав він, і в його словах була не просто впевненість, а справжня обітниця. Василь дістав з кишені медальйон, невеликий, срібний, з їхніми ініціалами, і обережно надів на шию Марічки. — Тримай, це наш знак. Він завжди буде з тобою, навіть коли мене не буде поруч. Це наша обіцянка.
Марічка посміхнулась, але її очі потемніли від суму. Вона знала, що цей медальйон — не більше ніж символ, який не зможе захистити їх від усіх негараздів, які, мов чорні хмари, збираються над їхніми головами.
— Ти знаєш, що я знайду спосіб, як бути з тобою, — сказав Василь, дивлячись прямо в її очі, які відображали небо, таке ж безмежне і глибоке. — Ніхто нас не розлучить. Ні батьки, ні час, ні біда. Я буду боротися за тебе.
Марічка слухала його слова, і серце її завмирало. Їй хотілося вірити в ці обіцянки, але як можна вірити в те, чого ніколи не було насправді? Її голос тремтів, коли вона тихо запитала:
— А якщо вони не дозволять? Що буде, якщо твої батьки так і не погодяться?
Василь рішуче підняв голову і відповів:
— Тоді ми втечемо. Куди завгодно, аби тільки бути разом. Я тебе не залишу, Марічко, навіть якщо доведеться йти через усе пекло.
Вона дивилася на нього, на цю рішучу впертість, що світилася в його очах, і раптом відчула, як щось у ній зм'якло. Стільки разів вона намагалася стримувати свої почуття, не піддаватися їм, але зараз їй здалося, що більше немає сенсу боротися.
Василь обережно підняв руку, торкнувся її обличчя, погладив щоку. Вона закрила очі, відчуваючи тепло його дотику, і нахилилась ближче. Їхні губи зустрілися, і цей поцілунок був таким палким, наче вони обоє хотіли в ньому розчинитися. Це був перший справжній поцілунок, гарячий, як вогонь, який довго ховали в серці і не наважувалися випустити.
Марічка відчула, як її обіймає Василь, притискає до себе, наче боявся, що вона зникне. У цей момент не було більше нічого — ні тривог, ні страхів, ні сумнівів. Тільки вони двоє, і це дивне, неконтрольоване почуття, що охоплювало їх з голови до п’ят.
— Я тебе ніколи не відпущу, — прошепотів він, коли вони нарешті розділили поцілунок, і їхні губи все ще були теплими від пристрасті. — Ніколи, чуєш?
— Я вірю тобі, Василю, — сказала Марічка, і в цей момент вона справді вірила, що жодні сили світу не зможуть їх розлучити.
Тим часом, неподалік, полем ішов Панас, дід Марічки, тримаючи в руках свою стару дерев'яну палицю. Його постать, злегка зігнута від років і важкої праці, здавалася частиною цього ландшафту. Його старі чоботи м'яко ступали по траві, ще мокрій від ранкової роси. Панас щойно повертався з церкви після ранкової служби, яку провів сам, із тихою молитвою за свою внучку і за всю землю, що почала стогнати під тягарем часу. Сонце вже піднімалося над полем, заливаючи його теплим світлом, але серце Панаса було важким, немов у передчутті лиха.
#2096 в Любовні романи
#52 в Історичний любовний роман
#48 в Історичний роман
Відредаговано: 13.11.2024